Розділ сьомий

Поки гості намагалися розсістись у тісній кімнатці на першому поверсі, що грала роль вітальні, я бочком пробралася до Софі. Не завадить дізнатися, що на мене чекає. Помічниця виглядала втомленою. Обережно стиснувши передпліччя жінки, я потягла її від інших.

– Що відбувається? Хто всі ці люди?

– Сама не знаю. Придворний цілитель прийшов учора незабаром після вашого відходу. Я двічі посилала до Вас кур'єра, але Вас не було вдома. Я пояснила йому, що Ви поїхали до пацієнтів і я не знаю, де саме Ви зараз знаходитесь. Він зажадав повідомити його негайно, як тільки Ви з'явитеся. Вночі я вже сама вирушила до Вас додому, але тут так само було порожньо. Я вже не знала, що мені думати. Надалі повідомляйте мені, де Ви перебуваєте, прошу Вас. Я всю ніч не зімкнула очей.

Кожне її «Ви» було просякнуте докором. Я опустила очі не в змозі поглянути в очі прислужниці, що розбушувалась. Розважати високородних гостей проблематично. Бідолаха Софі.

- Вибач мені, Софі. Я й справді трохи засиділася в останньої пацієнтки. І вирішила зайти додому. Поспати. Але я й не думала, що мене шукатимуть.

- Все б нічого, але вранці примчав розлючений rаан зі свитою з вимогою зараз знайти Вас. На щастя, якраз прибув посильний із запискою від Вас. Його Світлість відразу вирушив у дорогу зі своїми супутниками. Та й я до них прибилася.

- Зрозуміло, вони не казали, що ж сталося?

– Ні. Зовсім нічого. Лише ВІН наполягав, що має терміново Вас побачити.

- Дякую, Софі. Здається, я сама зараз все дізнаюся. Можеш почекати на кухні.

Мене билося від жаху. Нарікаючи про себе, що одягнена в саму непоказну свою сукню, ще й не випрасувану як слід, я зупинилася біля входу до вітальні. Намагалася не видавати свого занепокоєння, зчепивши руки за спиною і вп'явшись нігтями в незахищені долоні. Часу носитися по дому у пошуках рукавичок не було. Я сподівалася, що мені вибачать таку непристойність через обставини. Сама винна, що виглядаю наче опудало.

 Відвідувачі виглядали переконливо. На трьох виднілися знаки Гільдії Лікарів та Травніков. Один з них, худий чоловік невизначеного віку з довгою рудою косою клював носом, через що пенсне з його перенісся постійно сковзало йому на щільно стислі коліна. Після чого чоловік звичним жестом повертав скельця на місце і продовжував спати.

Незважаючи на столичний костюм, я одразу розпізнала в ньому іноземця. Все в його зовнішньому вигляді кричало: Дивіться, я місцевий! Невже ви не вірите? Ви тільки подивіться на мою модно зав'язану шийну хустку та костюм з голочки. Нехай мені в ньому дуже незручно, але я один з вас. Хіба не видно?». Напевно, я теж так сприймаюся оточуючими, коли намагаюся одягнутися «по-столичному». Потрібно буде навчитися робити зачіски на місцевий манер. Тут не носять коси. Волосся у тутешніх жінок жорстке і добре тримає форму. Мені, напевно, доведеться завивати, щоб вони не безконтрольно пушились, а лягали локонами... Мої роздуми про зачіски перервав рудий лікар, який укотре впустив своє пенсне. Про що я тільки думаю у такий момент?

Інші цілителі нічим особливим не відрізнялися. Літній чоловік з короткими вусиками та борідкою без особливого інтересу розглядав скромну обстановку кімнати, а молоденький цілитель, що ледь вийшов з юнацького віку, нервово смикав ремінець сумки, виколупуючи загостреними нігтями на м'якій шкірі складний візерунок. Жодного з них я ніколи раніше не зустрічала. Я сама не була в Гільдії, але отримала тимчасове членство з дозволом на діяльність у межах міста. Тож була знайома мало з ким із колег і не бачила насамперед необхідності налагоджувати з ними зв'язок.

Четвертим незнайомцем був огрядний чоловік років сорока, він задумливо смикав зайве підборіддя, дивлячись у вікно. При цьому губи його тремтіли, ніби він намагався щось згадати. Мішковате вбрання лише додавало йому обсягів замість того, щоб приховувати повноту. Набряклі щоки звисали по обидва боки обличчя. Згублена, монументальна постать виглядала переконливо. То був не чистий холодець, під жиром проступали м'язи. Це було видно навіть крізь одяг та шар сала. Швидше за все, він дуже сильний. На ньому не було символів Гільдії.

Гостям довелося сісти дуже тісно, ​​щоб утиснутися на довгу вузьку диванчик утрьох. Молодий лікар насупився на підвіконні. Каан Біас же вальяжно влаштувався в єдиному кріслі закинувши ногу на ногу. Незважаючи на зовнішню безтурботність, схоже, він давно не спав. Темні мішки під очима просвічували навіть крізь ретельно нанесений макіяж, а одяг здавався м'ятим і несвіжим. Наче лікар уже кілька днів її не змінював.

Я не знала, як слід вчинити в ситуації, що склалася. Відчувала, що відбувається щось важливе. А що, коли я щось наробила? Щось суперечить правилам Гільдії. І мене найганебнішим чином виженуть. Таке буває. Я знаю. До хрускоту переплела за спиною пальці. Спокійно. Ти просто гостинна господиня. І все.

- Чим зобов'язана Вашому візиту? - Як же сильно тремтить мій голос. Кілька разів кашлянув, щоб прочистити горло і розслабити зв'язки, продовжила. – Не чекала гостей у таку ранню годину. Ви, гадаю, за якоюсь терміновою справою?

Каан Біас скривив губи в зневажливій усмішці.

- Справа була терміновою ще добу тому. Якби Тебе ще можна було знайти без необхідності прочісувати все місто.

Я похитнулася, як від удару, почувши фамільярне «ти», але не посміла сперечатися. Все ж таки я змусила таких важливих людей побігати. Нехай і не з власної вини.

– Я затрималася у клієнтки. Дуже шкодую, що завдала Вам незручностей.

Каан зітхнув і відкинувся назад, переклавши ноги на журнальний столик.

- Ну та гаразд. Ми тут не для того, щоб висловлювати свої претензії. - Його тон пом'якшав і знову став чемним. - У місті надзвичайна ситуація і я запропонував Вас до комітету з вирішення проблеми, що склалася. Ваше ім'я зараз на слуху у столиці та гріх було цим не скористатися.

- Ось як ... І що ж сталося? Я не можу ухвалити рішення так просто.