Розділ другий

Прокинулася я від гучного стукоту в двері. Не одразу зрозуміла, що це до мене. На гостей я не чекала, не певна чи взагалі в мене колись були відвідувачі окрім власниці помешкання в перші тижні. Гуркіт не припинявся. Злегка приголомшена спросоння, я намацала в кріслі біля ліжка каптан і збігла вниз.

Формений мундир незнайомця на ґанку, розшитий золотими нитками, мерехтів у ранкових променях сонця, що на мить засліпило мене, через що я спочатку лише кліпала, зморгуючи мимовільні сльози. Юнак ввічливо вклонився і мовчки протягнув мені довгий конверт із шорсткого чорного паперу. Військовий. Королівський гвардієць? За протоколом звернення до військових якось відрізнялося, але затьмарений сном розум відмовлявся згадувати. Я не знайшла нічого кращого, як мовчки кивнути кур'єру та зазирнути в конверт. Тонкий пергамент, складений удвічі, просвічував витонченими візерунками:

«Вєа Жад,

Хочу привітати вас переїздом до Ермосу. Я неодноразово чув про вас і ваші методи лікування. Вважаю, це саме той випадок, коли слава летить попереду лікаря. В наших краях дуже складно зустріти людину досить обізнану в методах лікування йеллє і я дуже зацікавлений у знайомстві з вами.
Буду вдячний, якщо ви зможете знайти можливість відвідати мене. Повідомте з кур’єром комфортні для вас дату і час.

З надією на плідну співпрацю,

Каан Біас»

Ім'я здалось мені знайомим. Двічі перечитавши зміст листа, я піднялася по дорогий крейдовий папір «для особливих випадків». З трудом згадала кілька ввічливих, нічого не значущих фраз для відповіді, вказала дату і час. Під кінець помітила помилку і дуже акуратно підмалювала символ на інший. Сподіваюся, одержувач не зверне на це увагу.

Віддала мовчазному кур’єру конверт і в розгублених почуттях пішла вдягатися. Запізно усвідомила, що зверталась до кур'єра своєю рідною мовою весь цей час. Сенсу намагатися заснути на півтори години до першого пацієнта, я не бачила тож вирішила трохи прогулятися перед роботою.

Весь шлях до кліники я мучилася здогадками про те, з ким домовилася про зустріч. Мені навіть на думку не спало відмовитися від запрошення. Не кожному можна користуватися послугами гвардійців. Був шанс, що рандеву скінчиться невдало і мені доведеться втікати з міста поспіхом та мені не вперше.
Я насторожено ставлюся до всіх, хто може, зловживши своєю владою, нашкодити мені. Крім того, завжди можна було нарватися на неприємності лише тому, що ти приїжджий. Мене складно сплутати з місцевими. Жінки Західного Нобору славилися своєю оливковою шкірою та каштановими кучерями. Моя ж шкіра, бліда до синяви, зеленувато-лляна коса та очі кольору нефриту були звичні на батьківщині, але тут сильно вирізнялися.
Колись мої співвітчизники часто з'являлися в Ермосі, але зараз все дуже змінилося.

Трохи більше десятиліття тому посол Сібола, звідки я родом, був убитий на шляху до столиці, і хоча на словах усі дипломатичні конфлікти врегулювали, сибольці по можливості уникали поїздок до сусідньої країни. Тоді війна здавалася неминучою, спалахнуло повстання в столиці, майже всі представники інших рас були вигнані чи вбиті. У мене на батьківщині були широко відомі історії про непримириму жорстокість тих років.
У розпал заворушень було вбито і тодішнього короля, а його місце зайняв Великий Герцог Козме ві'Медісс. Племінник покійного, оскільки той мав ніколи не мав своїх дітей. Монархом Медісс був посереднім, але жорстко припинив бунт. Почилий король був оголошений мучеником, а лідери повстання холоднокровними вбивцями.
Спостерігаючи за цим зі сторони, я б не здивувалась, якби Герцог і був організатором цього безладу. Проте потім Ермос розквіт і став налагоджувати міжнародні зв'язки з подвоєною силою. Та багато хто з іноземців досі намагався триматися подалі.

Я перетнула кордон чотири роки тому. Ідеальне місце, щоб розпочати життя наново. Влада зі шкіри геть лізе, щоб повернути прихильність більшої і багатшої держави, але сибольці в місті рідкісні гості. Саме так я отримала безліч потурань з боку Гільдії цілителів та двору. Швидше за все, якби я була місцева, навіть моя популярність у лікарських колах не допомогла б мені розпочати власну справу так скоро. Все-таки мені дуже пощастило і треба було користуватися цим.
 

Так, розмірковуючи, я дісталася центральної площі. Вранці тут було безлюдно. У багатих кварталах рано вставали лише слуги та працівники крамниць і магазинів. Трохи далі у бік ремісничого кварталу була ще одна площа, яка не поступалася цій за розмірами. Ринкова. Ось там снувала купа народу ще з перших променів сонця. Багато селян з передмістя воліли розпродатися якомога раніше щоб поїхати задовго до денної спеки. Там же розташовувалися і лотки місцевих торговців, що не мали власної крамниці.

Я повернула до першої ж ресторації де вже хтось був, незважаючи на ранню годину. Під важким навісом стояло кілька білих столиків. Хлопчик років десяти похмуро водив по стільниці брудною ганчіркою. Сонна офіціантка невдоволено повідомила, що вранці вони подають лише сніданок, після чого принесла чай та солодкі яєчні рулетики – поно. Надзвичайно дивна страва. Підсолоджені коричневим цукром збиті яйця. У заможних будинках у них додавали родзинки, цукати, в'ялений гарбуз. Гидота, але звикнути можна.
Я неквапливо жувала і спостерігала за млявою суєтою на вулицях, що прокидаються. Кур'єри снували туди-сюди з пузатими сумками. Кілька разів проходили носильники, штовхаючи завантажені товарами візки. Почали з'являтися і пересічні перехожі. Я заплатила за сніданок і вийшла на спеку. До лікарні прийшла трохи пополудні. Клієнтів ще не було. Мої звичайні відвідувачі в основному представляли аристократію та заможних панів, що обумовлювалося розцінками. Я жодного разу не спізнилася на початок робочого дня, хоч і спала допізна.
Помічниця шуміла десь на кухні. Я піднялася до себе, щоб переодягнутися. В великих клініках лікарі одягали спеціальне формене вбрання. Мені те було необов’язково та темна сукня з білим фартухом виглядала строго та акуратно. Кожне ремесло мало свої цехові кольори. Іноді це включало і якусь деталь гардеробу. Наприклад, як я помітила, багато кур'єрів намотували на ліве передпліччя тонкий шнур, а носії завжди пов'язували на шию яскраві клапті тканини. Лікарі, будучи нечисленною і строго контрольованою спільнотою, мали уніформу з чорної щільної тканини, а також фартух та рукавички, які належало міняти щонайменше раз на тиждень. Лікарі заробляли достатньо, щоб замовляти собі одяг у кравця.
На жаль, жіночих викрійок у жодному з ательє не знайшлося. Гільдія дала мені дозвіл підібрати сукню самій, що я й зробила. Жаль, що носіння ремісничого одягу на вулиці не заохочувалося. Вбрання для міста обійшлися не на приклад дорожче, а виглядали набагато гірше. Ця ж сукня коштувала кожного срібного техніна, що був за нього сплачений. Наглухо закрита на два ряди ґудзиків роба закінчувалася на рівні кісточок. Рукави щільно прилягали до шкіри, затягуючись шнуруванням що ховалось під довгими білими рукавичками з широким розтрубом та кількома застібками.