Розділ перший

Я почекала поки помічниця проведе відвідувачку до вхідних дверей і квапливо піднялася до себе перевдягтися. Тілом розливалося зціпеніння від втоми. Пристаркувата пані зморила мене своєю балаканиною і купою невиразних скарг на здоров’я. Окрім пари хронічних вікових нездужань, звичних для її віку (їй вже перевалило за дві сотні років) не вдалося знайти нічого серйозного. Такі от жіночки часто заходили до мене потеревенити. Я була місцевою цікавинкою з того моменту, як створила клініку. Огляд затягнувся на три з лишком години, і я замислилась, що варто запровадити погодинну оплату, спеціально для таких випадків. Попри те, що на більшість питань я оджартовувалась, літня аристократка, схоже, мала намір випитати в мене хоч щось особисте.

Коли терпець остаточно урвався, а скарги на окремі органи і не думали вичерпуватися, стара багатійка, нарешті зволіла помітити мій стан та попрямувала до виходу, пообіцявши навідатись до мене наступного тижня.

Я чемно усміхалася. Соромно визнати, але без візитів старих відьом мені доведеться почати економити. Зараз я мала змогу дозволити собі житло в багатому кварталі і все необхідне для комфортного проживання: зручний одяг, бязеву білизну і покоївку. Було б неприємно все це втратити.

Цього разу я засиділася допізна. Головний біль ритмічно пульсував, все глибше занурюючи свої шипасті мацаки мені в мозок. Поки що він був ледь помітним, але на той момент, як я нарешті дістануся ліжка, загрожував перетворитись на повноцінну мігрень.

Йти було далеко. Для роботи я знімала невелике приміщення в одному з ремісничих кварталів столиці – Ермоса. Передпокій і велика кімната слугували для прийому відвідувачів, служниця жила в комірчині під сходами, а горище я облаштувала для своїх потреб. Позаду будівлі знаходилася мініатюрна кухня, де вміщалися лише стіл, пара стільців, піч та довга, на всю стіну, полиця. Весь вільний простір займали різноманітні духм’яні трави та горщики з прянощами. Власне, до мене це була аптека.

Наприкінці робочого дня мені, звісно, найменше хотілося йти додому через все місто. Але й пускати юрби сторонніх людей у свою власну домівку було якось... гидко. Я не настільки терплю чужинців, щоб економити на своїй самоті.

Перевдяглася я дуже швидко, машинально кинувши робочий одяг у кошик для брудної білизни. Через потерту штору вже пробивалися вогники ліхтарів із майстерні навпроти. Схоже, захід сонця майже минув. Крамниці тут зачиняються пізно.

Я зазирнула в кухню, де моя служниця Софі проводила більшу частину доби. Тепер вона якраз кип'ятила бинти. Бліда шкіра жінки так почервоніла, що за кольором стала майже такою ж червоною, як її волосся.

- Я пішла. Білизна у кошику. Від мене ще щось потрібно?

- Ні. Добре вам дістатися дома. - Софі навіть не озирнулася, інтенсивно помішуючи у відрі.

Попрощавшись із помічницею, я вислизнула в ніч. Затрималася на ганку, поправляючи свою скромну сукню. Здалеку мене цілком можна було прийняти за ремісницю. Одяг я намагалася купувати з практичних тканин та найпростішого крою. Не люблю привертати зайву увагу. Місцева мода мені була зовсім не до душі. А ось на робочий одяг довелося витратитись, щоб виглядати суворо та презентабельно.

Кілька поодиноких перехожих брели крізь задушливі сутінки у бік Нижнього міста, я ж повернула в протилежний, до сяючих дахів центральних проспектів. У повітрі вирувало безліч незнайомих запахів, до яких я давно вже встигла звикнути, але так і не навчилася впізнавати.

Багаті квартали столиці розцвічували небо безліччю спалахів, але маленька вуличка, на якій я працювала, майже не освітлювалася. Тільки з-під замкнених віконниць пробивалися вогні. Надвечір життя в Ремісничому кварталі завмирало. Багато ремісників: кравці, шкіряники, ювеліри, столяри - здебільшого воліли жити при своїх майстернях. Вечорами тут було набагато безпечніше, ніж у будь-якій іншій частині міста. Багато будинків захищалися у темний час доби складними пристроями та магічними щитами. І головне, щонайменше половина крамарів побагатше тримала на постійному окладі охоронців та собак. Як не дивно, часто вони виявлялися навіть ефективнішими за замки і чари.

Я майже бігла вулицями, намагаючись обігнати бузкові сутінки. Мені не подобалося довго перебувати у натовпі. Тим більше вечорами, коли столиця оживала. Приїхавши до великого міста, я усвідомила, наскільки незатишно весь час перебувати серед незнайомців. Майже чотири роки я подорожувала напівпорожніми селами і заможними слободами. Запам'ятати всіх мешканців будь-якого з мініатюрних селищ можна було за пару вечорів, у тих, що більше – треба було близько тижня. Мені подобалося поринати в розмірене сільське життя, згодом дізнаючись все більше про бурхливі підводні течії місцевих взаємин. І хоча селяни виявляли неабияку цікавість, а в поодиноких випадках і ворожість, до незвичних для них нарядів та прикрас, я не відчувала тих страху та нервозності, які наростали день за днем тут, на столичних вулицях.

Я часом шкодувала, що зняла будинок у Верхньому місті, місці проживання обнищалої аристократії та розбагатілих торговців. Тобто всіх тих, кому не по кишені чи не належить за статусом жити в найбагатшому районі міста, що частіше за все називався поміж люди Небесами. Тепер здавалося, що я краще прижилася б у своїй невеликій кімнатці на горищі лікарні. Нажаль, на оренду будинку пішло більше половини заощаджень. Я не могла собі дозволити, щоб гроші виявилися витрачені даремно. Ось і доводилося вечір за вечором штовхатися в людських потоках на шляху до ночівлі. Часом жадібність буває сильнішою від втоми. Ну і природна гидливість, звичайно ж, теж зіграла свою роль.

Я звернула до річки на візерунковий пішохідний місток. Колись давно це було улюблене місце закоханих. На перилах тут і там досі тремтіли пошарпані стрічки з зізнаннями та обіцянками. Над водою здіймався легкий аромат нечистот. Зрідка до нього домішувався запах нового модного наркотику, який влада ще не встигла заборонити. Ароматний димок виривався з вікон клубів та кубл Верхнього міста і стелився над багатими кварталами уїдливим смогом.