Глава 19

Андріана.

Я переступила поріг своєї колишньої в'язниці й видихнула, згрібаючи в кулак волю і почуття, щоб не закричати від безвиході та не кинутися назад до ліфта. Що я вкоїла не так, яку зробила помилку, що знову опинилася тут? Знову клітка і неволя. Здригнулася, коли тишу порушив дзвін розбитого посуду. Підняла очі й зустрілася з ошелешеним поглядом Марії Микитівни, вона притискала до губ тримтячу руку, біля ніг валялися уламки розбитих чашок.

- Господи, - прошепотіла жінка, все ще не вірячи власним очам.

- Ні, нянько, це всього лише я, - усміхнувся Чорний, - зір тебе підвів.

- Здрастуй, Андріано, - тепло привіталася бабуся.

- Здрастуйте, Маріє Микитівно, - тихо відповіла я.

- Сергію... Та як же так... - няня повернулася до Кречетова й схлипнула. - Я думала, ти прислухався до моєї поради, думала, що відпустив дівчинку.

Чорний тільки похмуро поглянув на стареньку, але нічого не відповів: чи то не вважав за потрібне, чи то просто не захотів.

- Іди до себе, - кивнув мені. - Пізніше з тобою поговорю.

Просити двічі мене не довелося, я мріяла якнайшвидше залишитися насамоті. Поспіхом піднялася сходами, зайшла в кімнату і щільно прикрила за собою двері. Щоправда, тепер я сумнівалася, що існують такі засуви, за якими можна було б сховатися від лиха, що на мене завалилося. Озирнулася - все лишилося на колишньому місці ніби я тільки вчора пішла звідси: на дзеркалі так само лежали мої гребінець і косметичка, на ліжку валявся поспіхом скинутий шовковий халатик.  Я пройшла до шафи, відсунула дверцята й нерадісно усміхнулася: Чорний і одяг мій не прибрав, не викинув - він не сумнівався, що поверне мене.

У що ж мені переодягнутися? Очі пробігли по низці суконь, десятки кольорів та фасонів, але жодного, що можна натягнути на себе зараз, усе надто відкрите й відверте. Чорний вибирав мені вбрання на свій смак і я не збиралася практично голою  дефілювати квартирою. Уже вирішила було залишитися в тому, в чому приїхала, але раптом погляд натрапив на пакет у дальньому кутку, я полегшено видихнула, знайшовши в ньому свою футболку і джинси. Слава Богу, на сьогодні є нормальний одяг. Пройшла в душову, на щастя для цього мені не потрібно спускатися: у кожній спальні були ванні кімнати. Я вимилася нашвидкоруч, затриматися не ризикнула - раптом Чорному спаде на думку зайти. Нехай він і обіцяв, що насильно не буде мене домагатися, але вірити йому - собі ж дорожче. Хто знає, що спаде на думку божевільному наступної години?

Одягнувшись у власний одяг, відчула себе набагато краще та спокійніше. Минулої ночі мені так і не вдалося поспати і зараз я просто валилася з ніг. Але колючий страх гнав мене від ліжка, я кидалася туди-сюди, міряла кімнату кроками  та могла думати лише про те, яким чином вибратися звідси. Крутила в думках мізерні варіанти, а розумного і надійного виходу поки не знайшла, тільки заробила головний біль. Усі мої плани від початку здавалися провальними, без документів, грошей та мобільного зв'язку далеко не втечеш, а просити близьких про допомогу - зайвий раз наражати їх на небезпеку. Я настільки заглибилася у свої роздуми, що не відразу почула, як відчинилися двері.

- Ходімо вечеряти, - Чорний увійшов до кімнати та зупинився поруч.

- Я не голодна.

Правду кажучи, я не пам'ятала, коли їла востаннє. Напевно тому зараз і відчувала слабкість, але гостре небажання залишатися поруч зі своїм катом, сидіти з ним за одним столом пересилювало почуття голоду.

- Святою водою харчуєшся? - запхав руки в кишені джинсів, примружившись, роздивлявся мене.

- Я хотіла б просто відпочити, - спробувала відмовитися.

Може Чорний швидше збереться звідси, якщо я удам, що лягла спати.

- Справді? - вигнув брову, він ні на мить не повірив мені. - І тому ти вже биту годину ганяєш із кутка в куток? Спорт? Розминка?

Уїдливо вишкірився, а я мовчала.

- Що це знову за ніщебродське барахло на тобі? - кивнув, вказуючи на мій одяг, самотнє вологе пасмо впало йому на лоб, напевно після душу одразу прийшов сюди.

- Це мій одяг і у ньому зручно, - наїжачилася я.

- Несмак, - презирливо скривив губи. - Нерозумно приховувати під ганчірками таке розкішне тіло.

Підійшов впритул, але я не рухалася, щоб не розпалювати в ньому азарту.

- Нащо ховати цю ніжну лінію плечей, божественні груди, - довгі пальці ковзнули моїм тілом, темний погляд стрімко чорнів, - таку тонку талію і звабливі...

- Усе ж, мабуть, спущуся поїсти, щоб не образити Марію Микитівну, - відступила на  крок і стрімко попрямувала до виходу.

Чорний посміхнувся і рушив за мною, здається він свого домігся.

Вечеря пройшла практично в повній тиші, мій поневолювач їв мовчки, я кожну хвилину відчувала на собійого погляд. Марія Микитівна намагалася  розрядити ситуацію, її питання були делікатними, напевно вона розуміла мій стан. Під кінець вечері Чорному подзвонили і він, поглянувши на дисплей, вийшов із кухні. Запанувало глибоке мовчання, лише десь здалеку чувся низький голос бандита, його різкі короткі відповіді.

- Попий чаю, дівчинко, - няня посунула до мене чашку, старечі руки трохи трусилися, через що ложка на тарілочці видавала невеселе деренчання. - Він трав'яний, заспокоїть нерви й сон міцнішим  буде.

- Дякую, навряд чи трави зможуть розв'язати мої проблеми, - гірко зітхнула я.

- Тебе довго не було, Андріано, їздила до рідних? Сергій відпустив?

- Ні, я втекла від вашого... Сергія, - мені не вдалося приховати їдкий біль, я сковтнула. - Жила в чужих людей, поки він не знайшов і не притягнув сюди.

Перед очима постали Ангел і Світлана Олегівна, тітка Люба та смішний упертий Яр з його вірною вівчаркою Азою. Я зчепила пальці під столом, стискаючи їх до болю, впиваючись нігтями в шкіру, щоб не заплакати, але зрадницькі сльози усе ж защипали очі.

Я відвернулася, старенька ні в чому не винна, але читати жалість у її очах було надто важко.

- Ось воно що..., - задумливо протягнула Микитівна. - А я собі думала... Адже він нічого мені не розповідав, а сам просто казився. Коли ти пропала, приходив додому такий страшний, п'яний і весь у крові, зовсім божевільним став.

Марія Микитівна швидко витерла сльози кінчиком ідеально білого фартушка.

- Я допоможу тобі, дівчинко, - сказала ледь чутно, озирнулася і, переконавшись, що ми самі, взяла мене за руку й зазирнула в очі.

- Не потрібно, - заперечно похитала я головою, жахнувшись від думки, що літня жінка може постраждати.

- Не турбуйся, мене він не зачепить. Я виростила Ганнусю, а потім і Сергія. В  усякому разі намагалася, наскільки мені дозволяв його нелюд батько. Сергійко любив матір самозабутньо. Вона єдина, кого він справді любив. Та ось ще тебе, тільки любов ця хвора, - судомно зітхнула няня, - вона взаємною має бути. А силою милим не зробишся, не на добре це. Завжди.

- Але чим ви зможете мені допомогти? - щиро здивувалася я, розглядаючи стареньку.

- Я подумаю, дитинко, подумаю. Не списуй мене з рахунків. Тільки потерпи трохи, час потрібен. Зараз із тебе очей не спустять, втікти буде неможливо. Потрібно, щоб він трохи заспокоївся, а ти підіграй.

- Мені дуже складно це робити, складно прикидатися.

- Знаю, знаю, ти чесна дівчина, але, як інакше? Будеш задивлятися на двері, так він скрізь тебе за собою возити почне. Як тоді допомогти? Удавай, що змирилася та втомилася боротися, нехай його підозрілість зменшиться.

- Я... Я спробую. Постараюся.

- Ось і молодець. Ось і розумниця, - обережно поплескала мене по руці бабуся.

- Але зі мною навіть паспорта немає, нічого взагалі.

- Є в мене одна думка...

Микитівна замовкла, бо грюкнули двері й на кухню увійшов Чорний.

- А ми вже на повну чаюємо. Підлити й тобі гаряченького, синку?

- Ні, я сіно не п'ю.

Мафіозі стояв позаду мене і я шкірою відчувала на собі його палючий погляд.

- Кава є?

- Звичайно, зараз заварю, - піднялася няня і заметушилася біля плити. Ти посмакуй поки що пирогами.

Чорний сів поруч зі мною, але більше нічого їсти не став.

- Завтра в мене важлива зустріч. Зі мною поїдеш.