Глава 1. Арка 2: Провокація

Дія І

Коли Люціан увійшов до класу школи, цього разу він навіть не звернув уваги на яскраве світло, яке зазвичай сліпило йому очі. Він швидко пройшов через клас, випромінюючи бадьорість і впевненість у собі, попри свій виснажений стан.

Цього разу, пройшовши трохи вперед, він не пішов до своєї парти. Люціан раптом зупинився біля парти нової учениці, зухвало кинув портфель на підлогу й спокійно сів на вільний стілець біля неї.

Ванесса на мить розгубилася, вочевидь не очікуючи від нього такого кроку. На секунду навіть здалося, що вона ще сильніше притиснулася плечем до бокової стіни. Люціан натомість не промовив і слова. Він просто сидів, ніби так і мало бути, не привітавшись і навіть не дивлячись на неї.

Насправді Люціан не розраховував на діалог — до дзвінка на урок залишалися лічені секунди. Він зайшов майже останнім і, схоже, на його обличчі читалася повна байдужість до будь-яких розмов. Незрозумілість ситуації його дратувала, але, швидко прокрутивши план у голові, він вирішив діяти так, як вважав за потрібне.

Минуло приблизно півхвилини.

— Привіт... Мене звати Ванесса, — тихо сказала вона.

— Я знаю, — відповів Люціан рівним, майже офіційним голосом.

— Я новенька тут і...

— Дякую, що сказала... Не здогадався, — сухо відрубав він.

Ванесса прикусила губу, зрозумівши безглуздість своїх слів, що тільки додало напруги між ними. Принаймні так здалося самій Ванессі. Сам Люціан залишався абсолютно спокійним, але зосередженим, із таким виглядом, ніби саме він контролює цю ситуацію. Після цієї короткої і трохи незручної розмови пролунав дзвінок. Урок почався так само, як і попередні. Вони більше не обмінялися жодним словом.

Принаймні... до перерви.

Дія ІІ

Пролунав дзвінок — почалася перерва.

Ванесса трохи підвелася, ніби мала намір кудись піти. Їй явно потрібно було перевести дух від не надто приємної компанії та самого співрозмовника. Однак тільки вона рушила зі стільця, як Люціан знову заговорив:

— Привіт ще раз. Мене звати Люціан, — сказав він і простягнув руку для привітання.

Ванесса зупинилася на півдорозі й мовби завмерла. Інстинктивно вона зрозуміла, що Люціан її випробовував. Вона повільно сіла назад, але руки так і не подала.

Минуло кілька секунд тиші.

— Що, руки подати не можна? — трохи з докором запитав Люціан.

— Ти для мене чужий... просто незнайомець, — спокійно відповіла Ванесса.

— Ей... взагалі-то я твій однокласник, — голосніше заперечив Люціан.

— Для мене це не має значення.

Знову запала пауза.

Помовчавши ще трохи, Люціан вирішив діяти прямо, ніби атакуючи в лоб.

— Ти за мною стежиш? — запитав він, ледь примружившись і піднявши брову.

Ванесса на секунду задумалась, а потім різко відповіла:

— Ти перший почав.

Люціан усміхнувся, не знаючи, що сказати у відповідь. Здавалося, вона зрозуміла правила цієї гри. Ванессу, з одного боку, дратувала його манера поведінки, але водночас — це її трохи забавляло.

Пройшла ще хвилина.

— Люціан... — тихо сказала Ванесса. — Це ім'я латинського походження. Воно означає світло.

Вона сказала це трохи сором'язливо, ніби даючи зрозуміти, що не проти продовжити розмову. Люціан навіть трохи здивовано розкрив очі. Було видно, йому сподобалося, що вона ніби похвалила його ім'я, хоча Ванесса вже почала хвилюватися, що знову ляпнула щось недоречне.

Люціан тим часом поклав руку на спинку її стільця і легко ущипнув її за спину. Від цього вона мимоволі випрямилася, як струна.

Потім він підсунувся ближче і нахилився до її вуха.

— Ванесса... — тихо прошепотів він. — Я знаю, хто ти.

Він лукаво усміхнувся.

Ванесса різко напружилася. Її тіло ніби стиснулося, вона завмерла. Нижня губа ледь помітно затремтіла.

— Як? Звідки? — блискавично промайнуло в її голові.

Вона почала швидко перебирати різні варіанти: звідки він міг отримати про неї інформацію, чи знає про це ще хтось, і де саме він міг це почути.

Люціан спостерігав за цим із задоволеною усмішкою, очевидно насолоджуючись результатом.

І раптом сказав:

— Ти італійка.

Ванесса тихо видихнула, а її плечі розслабилися.

Люціан раптом голосно розсміявся. Інші учні навіть обернулися — вони дуже рідко бачили його в такому піднесеному стані. Насправді наш молодий герой мав привабливу усмішку, хоча він рідко її демонстрував: рівні, білі зуби доповнювали обличчя, яке напрочуд виразно передавало будь-які емоції.

Сміючись, він додав:

— Я бачу, ти подумала про щось інше... а?