Глава 1. Арка 1: Пробудження, Дія І

Пізня осінь.
Холодний ранок повільно огортав місто крижаним подихом. Вулиці залишалися ще напівпорожні, а небо було затягнуте сірими хмарами, крізь які ледве пробивалося жовтогаряче світло.

Люціан неквапливо йшов до школи.

Його кроки були рівні й спокійні, ніби цей ранок нічим не відрізнявся від сотень інших. Голова була трохи опущена, а обличчя залишалося холодним і байдужим — майже таким самим, як і сама погода.

Слабке сонце, ніби збентежене похмурістю дня, намагалося прорватися тонкими золотими нитками світла, утворюючи де-не-де тіні. Здавалося, воно відчайдушно бореться з холодною буденністю цього світу, ніби бажало нагадати людям про існування десь далеко тепла і надії.

Проте для Люціана цей ранок зі своєю похмурою і холодною погодою був лише віддзеркаленням стану його власної душі.

Наблизившись до школи, він підвів очі. Перед входом уже стояли його однолітки. Хтось жваво розмовляв, інші сміялися, а дехто поспішав зайти всередину.

Кілька учнів пройшли повз нього, навіть не глянувши в його бік. Здавалося, ніби Люціан був не людиною, а лише тінню серед дерев уздовж шкільної алеї.

Він наблизився до групи учнів, але не для того, щоб приєднатися до розмови. Його кроки стали швидшими, адже Люціан не любив холод — його шкіра швидко вимерзала, покриваючись дрібними морозними тріщинками на руках.

Саме тоді до нього долинули уривки розмови.

— Чуєш, Луїзо, кажуть, що сьогодні до нас має прийти новенька. З Італії.

— Справді? — відгукнулася дівчина.

— Ага. Кажуть, вона ще та дивакувата. Постійно ходить у капюшоні. І чому до нашого класу тягне одних чудаків?

Луїза значуще зиркнула вбік, явно натякаючи на когось поруч.

Люціан мимоволі підслухав їхній діалог. Слова про новеньку пробудили в ньому іскру цікавості, хоча він і не сподівався побачити щось справді незвичне.

Він піднявся на третій поверх і повернув до свого класу.

Класна кімната з великими вікнами виходила на сонце. Варто було зайти всередину, як яскраве світло, незважаючи на штори, майже відразу кидалося в очі, змушуючи на мить примружитися. Стіни були пофарбовані в сірий колір, що гармоніював із білою стелею. Підлога була вкрита дерев’яними дошками, які злегка поскрипували під ногами.

Люціан увійшов у клас — той самий клас, який за всі роки навчання майже не змінився, за винятком того, що учні стали старші.

На секунду осліплений світлом, він повільно рушив до своєї парти. Пробиваючись вперед, він мимоволі відчув фігуру, що сиділа за передостанньою партою — ближче до стіни й далі від вікон. Однак, Люціан навіть не глянув на неї, ніби це частина фону, створена для заповнення порожнього простору.

І ось тут, лише на мить, зовсім на коротку мить, йому здалося, що щось блиснуло перед ним... щось  червоне, палаюче... ніби вогник сонця з боку стіни, де сиділа дівчина.

Люціан миттєво кинув погляд до цієї загадкової постаті й побачив, як та сидить, притулившись до стіни, з опущеною головою. Червоний капюшон закривав волосся і приховував майже половину обличчя. Незнайомка залишалася майже нерухомою.

Люціан мовчки пройшов повз неї і сів за свою парту — останню в ряду праворуч, прямо за спиною цієї дивної фігури.