Експеримент із щастям

Наступні кілька тижнів життя Софії нагадували серіал, в якому щойно з'явився новий сезон — і він значно цікавіший за попередній.

Щоранку вона, як завжди, заходила в улюблену кав’ярню. Але тепер там було одне правило: якщо вона бачила Антона – кава оплачувалась ним, якщо не бачила – оплачувала сама.
Це був їхній маленький жарт. Антон називав це «лате-парі».

Іноді він не приходив. Тоді Софія сумувала.

Іноді він приходив – і тоді вона лаяла себе за те, що посміхається ще до того, як він щось сказав.

*** 

Одного вечора Антон запросив її на вечерю.

– Але не в ресторан, – попередив він. – Це буде… експеримент. Ви ж тепер експериментуєте?

– Я боюся, – пожартувала Софія. – Після вашого «пікніка на лавці» я чекаю всього.

***

Експериментом виявилася вечеря на даху.

Антон знайшов у центрі міста будинок, де дозволяли орендувати терасу для «особливих випадків». Він замовив туди суші, купив ліхтарики і сам розставив їх по периметру.

Коли Софія вийшла на дах, вона побачила невеличкий столик, накритий пледом, два бокали (хоча вони пили звичайний чай) і світло, яке мерехтіло навколо, наче маленькі зірки.

– Це не надто? – запитав Антон, коли вона підійшла.

– Це дуже, – відповіла Софія, але не могла приховати посмішку.

– Тоді нормально. Бо якби було «нормально», то було б нудно, – він підморгнув.

***

Під час вечері вони говорили про все: про дивні звички, про дитинство, про те, чого бояться найбільше.

– Я боюся знову втратити себе, – зізналася Софія, крутячи чай у бокалі. – Я колись вже була у відносинах, де забула, хто я така. Тому планувала більше ніколи… ну, ви розумієте.

– Я розумію, – Антон серйозно кивнув. – Але якщо поруч правильна людина, себе не втрачаєш. Навпаки – знаходиш.

Софія підвела погляд.

Це було дуже красиво сказано.

Занадто красиво для того, щоб не почати в це вірити.

*** 

Коли вони сиділи на краю даху, дивлячись на вечірні вогні міста, Софія несподівано запитала:

– А що для тебе – щастя?

Антон не задумувався довго.

– Це коли хочеться запам’ятати момент, – відповів він. – Ось так, як зараз.

Він тихо торкнувся її руки. Не надто наполегливо, не пафосно – просто, легко.

Софія дозволила йому не відпускати.

Її внутрішній Excel з планами на життя офіційно згорів.
І їй це подобалося.

Вперше за довгий час вона нічого не планувала на завтра.

І це було дивно.

Але це було добре.