Дата, якої не було в календарі

Софія не любила слово "побачення".
Його звучання одразу змушувало її згадувати дивні романтичні комедії, де герої робили вигляд, що випадково торкаються рук, і ніяково сміялися над несмішними жартами.

Але коли вона вийшла з офісу наступного дня, то побачила Антона біля входу – з парасолею в одній руці та паперовим пакетом в іншій – і подумала:

"От халепа. Це точно побачення."

– Привіт! – він помахав їй, ніби вони давно знайомі. – Я без кави! Обіцянку виконав.

– Ви ще скажіть, що без рюкзака – щоб не було загрози життю моїх суконь, – відповіла Софія, помічаючи, що сьогодні Антон справді був без рюкзака. Тільки парасоля та пакет.

– У пакеті – не кавовий коктейль, якщо що, – він усміхнувся. – Там сендвічі. Я подумав, може, влаштуємо пікнік?

– Пікнік? – Софія глянула на небо. – В центрі міста? І під офісом?

– Ну, в крайньому випадку – в парку, – Антон подивився на неї з наївною серйозністю. – Ви ж сказали: без пригод. Тож це напівпригода.

Софія зітхнула. Вона могла б сказати «ні». Могла б піти додому, переодягнутись у піжаму і розпочати свій стандартний вечір.

Але натомість сказала:

– Добре. Але якщо буде дощ – обіцяю, це все ваша відповідальність.

***

Парк, куди вони дійшли, був зовсім поруч.
Людей було небагато – вівторок не найпопулярніший день для романтики на свіжому повітрі.

Антон розстелив картату серветку на лавці і поклав на неї сендвічі.

– Я сам робив, – гордо сказав він. – Це мій головний кулінарний талант.

– Якщо я виживу після цих сендвічів, то може й погоджуся на другий пікнік, – пожартувала Софія.

– Зараз перевіримо.
Смачного!

Вони їли сендвічі, пили чай з термоса, і… говорили.
Про дрібниці.
Про те, чому Софія не любить несподіванки. Про те, чому Антон, навпаки, їх обожнює.

– Ви коли-небудь думали, – запитав він, – що життя – це завжди трохи експеримент?

– Я – ні, – відповіла Софія чесно. – Я думала, що життя – це ексель-таблиця з планами.

– І що ж у вас в тій таблиці на сьогодні? – він підморгнув.

– Обід з незнайомцем точно не стояв у графі «обов’язкове». – Софія усміхнулася.

Антон дістав із кишені паперову серветку й ручку.

– Давайте тоді складемо новий план, – сказав він, малюючи на серветці таблицю. –
Ось:
Колонка 1 – «Зробити щось нове».
Колонка 2 – «Посміятись щонайменше тричі».
Колонка 3 – «Випадково комусь сподобатись».

Софія подивилася на серветку, потім на Антона.
Він усміхався так щиро, що вона мимоволі усміхнулася у відповідь.

– З колонкою три у вас сьогодні успіхи, – сказала вона.

– Це натяк? – підняв брови Антон.

– Це факт, – відповіла Софія.

Вона сама не помітила, як її руки перестали бути напруженими, як плечі розслабились, а світ перестав здаватися таким контрольованим і холодним.

Можливо, не все потрібно планувати.
Можливо, деякі зустрічі просто трапляються.
Як дощ. Як кавова пляма. Як метелик на латте.