Сукня, яка не пережила понеділок

Софія сиділа в офісі, дивлячись на власне відображення у моніторі.
Її синя сукня тепер мала новий, кавово-коричневий візерунок у стилі «каля-маля». Дизайн явно був не з останньої колекції.

– Софіє, у вас усе добре? – запитала Оля з бухгалтерії, обережно заглядаючи за її монітор.

– Абсолютно, – відповіла Софія з натягнутою усмішкою. – Моя сукня перетворилась на арт-об’єкт. Можеш не аплодувати.

Оля зникла так само швидко, як і з’явилася.

Софія видихнула. Треба було зосередитись на презентації для директора. Але в голові, замість звітів і діаграм, крутилось зовсім інше:

"Хто він, цей кавовий терорист?"

Він навіть не встиг представитися.
Тільки поклав руки на груди (собі, не їй, дякувати Богу), поклонився, випалив:
– Я вас знайду і компенсую, клянусь!
І вибіг з кав’ярні, залишивши за собою мокрий слід, наче равлик.

– Чудово, – знову пробурмотіла Софія. – Можливо, ще й шукатиме мене за GPS. Або залишить оголошення "Вибачте за латте! Де ви?".

Її телефон завібрував. Повідомлення від подруги Насті:

"Ти сьогодні прийдеш на йогу чи будеш сидіти на роботі, як статуя скорботи?"

Софія глянула на свою кавову сукню і відповіла:

"Я вже в позі латте. Це складніше, ніж поза лотоса."

Настя прислала смайлик у вигляді сердечка і кавової плями.

***

О 17:55 Софія вийшла з офісу з твердим наміром забути про цей день. Їй хотілося просто повернутись додому, переодягнутись у піжаму і забути про існування світу.

Вона вже стояла на зупинці, коли поряд різко загальмувала машина.
Срібний седан з опущеним склом.

– Пробачте! – хтось гукнув з вікна.

Софія повернула голову.

Це був він.

Той самий мокрий незнайомець з кав’ярні.

Тільки зараз він був сухий, але очі лишилися такі самі – злегка винні, злегка веселкуваті.

– Ви! – сказала Софія, підозріло звужуючи очі. – Ви мене переслідуєте?

– Так! Тобто… ні! – він зніяковіло засміявся. – Я знайшов вас випадково. Ну, майже випадково. У кав’ярні мені сказали, що ви ходите сюди по каву кожного ранку… і я подумав… ну…

– Що треба чатувати на мене під офісом? – перепитала Софія.

– Це звучить гірше, ніж я думав, – він зітхнув. – Я просто хочу компенсувати. Хоч сукню купити. Чи каву. Чи обидва варіанти.

Софія подивилась на нього, на мокрий асфальт і на власну кавову сукню.

– Добре, – сказала вона нарешті. – Але почнемо з кави. Бо сукню я вибираю три години, а каву – три хвилини. І мені здається, ви не готові до трьох годин у Zara.

Він розсміявся і відкрив дверцята.

– Я Антон, до речі, – сказав він. – І, здається, я тільки що отримав найкращу угоду в своєму житті.

Софія сіла в машину і подумала:

"Оце я влипла."

Але всередині в неї, десь між серцем і шлунком, з’явився маленький, непроханний метелик.
Такий собі метелик на лате.