РОЗДІЛ 23 ВАДИМ

Порт  зустрів   темним покровом ночі.  Хвилі  повільно  плескались  об  борти, і  моє  судно  ледь  відчутно  колисалось.  Мис,  де знаходився  будинок  Чурова,  зустрічав  світлом  маяка. Я  подивився  на   наручний  годинник,  стрілки   показували  четверту  ранку.  Час… Час  подавати  сигнал,  що оборудка  пройшла успішно,  що  я  повернувся  за своїм.

Згадка  про Інгу  зупинилась  в   горлі  гострим комом. 

Я  сумував  за  нею.  Сім  днів  вистачило,  аби зрозуміти,  наскільки  сильно  мене  тягнуло  до жінки. Жінки,  що  долею випадку  стала   моєю  дружиною.     Я  не мав  можливості  зв’язатись  з  Маратом,  тому  протягом  цього часу   жив  тривогами,  поганими  навіюваннями   та  відчайдушним  бажанням   вибачитись  перед нею й  нарешті  зізнатись у  власних  почуттях.

Я  думав  сказати про них  в  день  прощання.  Але щось  всередині  стримало мене… Мабуть,  дика  невпевненість  у  її  позитивній  згоді,  чи    страх  бути  відкинутим. 

Відкинутим  назавжди й  тим  самим  позбавленим  можливості  змагатись  за  місце  у  серці Інги  Заславської. 

Я  дістав  із  кишені  ліхтар  і  зробив  три обумовлених  сигнали. У відповідь  маяк  згас.  Отже,  все йшло  згідно  плану,   під вечір  відвантажать  партію,  привезену  з іншого кінця  світу,  і  я нарешті  дістанусь  до   бажаної  мрії — обійму  кохану…

Кохана…

Слово обізвалось у серці  невимовною  теплотою. 

Я  затягнув  на повні  груди солоного повітря. Я  повинен відпочити.  Останні  дні  рейсу  виявились  безсонними та надзвичайно складними,  навіть для  такого  битого  морського  вовка  як  я. 

Спустившись  у  каюту  без  лишніх  вагань  та  думок  завалився  спати.

Прокинувся  на  заході  сонця. Небесне світило зависло  над  горизонтом  величезною круглою  тарілкою. Осінь цьогоріч  на  півдні виявилась  теплою   та  затишною.  Із сутінками  море також  темніло,  набирало  кольору   нічного неба. 

 Я  знову  поглянув у  напрямку  садиби Чурова.  Неспокій  холодними зміями  оповив  тривожне серце.   Інга… Що з нею? Я  наче відчував  її  біль.

До відвантаження  залишалось  декілька  годин,  але  стільки  чекати   я  не зміг. 

— Юро,  допоможи  спустити  шлюпку,  — попросив  нашого юнгу.  — Я  відправляюсь  на  берег, повідом  про це  команду.

Хлопець  тільки  знизив  плечима  та  взявся  возитись  з  канатами.   Зовсім  скоро  крихітне  суденце  опинилось  на  тихій  гладі.

«Швидше, швидше»,  — нашіптував  далекий   горизонт,  підганяючи  вперед.  Подумки  я  проклинав  себе   за  легковажність  та  відпочинок,  бо  даремно  згаяв  такий  дорогоцінний  час.  

Ближче  до  берегової  лінії    вимкнув  двигун  та  взявся  за весла. У  Марата  хороша  охорона,  але  зайшовши  від урвища,  мені  вдасться  непомітно  підкрастись  до паркану.   А далі  піду  на  імпровізацію. 

Очі  пекли вогнем   від постійного  розглядання  скель,  що  нависали  над  морем. Адреналін розтікався  венами  зі  швидкістю  світла.  Я  почувався  учасником  реаліті -шоу,  де борешся   за виживання.  

— Інга!  —  прошепотів  з  жахом,  розгледівши  чорну  тінь  на  фоні  рудих  вершин.    Її обличчя  не  розгледіти,  але інтуїція  кричала  — це вона.  Вітер  розвівав  поли   сукні,  нещадно  закидав   пасма  світлого  волосся   на  очі  та  щоки,  заважаючи  дівчині  спускатись   різкими  виступами.  Я  прослідкував за  її рухом.  Схоже,  моя  дружина  тікала  із зміїного кубла.  —  Який  же я  ідіот! 

Чуров  не  залишив мені  вибору,  він  знав,  що дівчина  — моє  вразливе  місце.  Я  не хотів  доставляти той  клятий вантаж,  але  він взяв  Шварц у полон.  Мене   б вбили,   а її… Тоді  в  кабінеті я   це  реально  усвідомлював,  ловив  недвозначні  натяки  та  знав:  потрібно ризикнути.   Ми домовились,  що мій  рейс   буде останнім,  що ми  розриваємо стосунки. 

— Ти покинеш море  заради жіночої  спідниці?  — запитав  Марат насмішкуватим  тоном. 

— Ні,  тільки  заради  Інги,  — відповідь  прозвучала  твердо.

Кожен з нас  залишився  при своїй  думці.

Дівчина  продовжувала  рухатись   до води.  Що задумала?  Погоні  не  виднілось.  Жодні  прогнози не  піддавались   логіці. 

Я  веслував  щосили. Підходив  до  берега   таким чином,  що  шлюпка  для  неї  залишалась  непоміченою  із-за  чергового виступу. 

 — Інго,  що  ти  задумала?  — кричав   їй,  проте вітер відносив  слова  за  обрій,  топив  у  шумі  хвиль,  розбивав  об  гості  шпилі  скель.  Потоки  повітря  ставали  холодними. Погода  з  погожої  перетворювалась  на  штормову.   Різка  зміна  поривів  викликала  страх  за  дівчину,  бо  вона рішуче  намірилась    дістатись  води. 

Нарешті ніс  врізався   в  піщаний  суходіл.  Я   зі всіх  сил  кинувся   бігти  в  напрямку  дружини.  Пісок   заважав,  перекотиполе  раз  за  разом  чіплялось  за  ноги. 

— Зачекай, — гукаю  навздогін   Шварц, яка  зникла  за   поворотом.  —  Це я Вадим!

На щастя,  я  рухався  швидше.  Метр  за   метром  долав  відстань.    Якоїсь  миті  дівчина  озирнулась  — і  я  отримав  чергову  перевагу. Інга    свердлила  мене  порожнім,  скляним  поглядом. Махнув  рукою,  щоб  зупинилась.  Та де там!  Вона,  навпаки,  різко  зірвалася  з місця  та помчала  далі.  Вочевидь,  хтось  зовсім  не радий  моїй  появі.  Та я  з тих,  хто  не звик  відступати.