РОЗДІЛ 20 ІНГА

Ранок  в  чужому  домі   зустрів  самотністю, холодною постіллю на іншій  половині ліжка   та  глибокою тишею у нашій  кімнаті.

Нашій…

Спогад  про неймовірний  поцілунок  прорізав  свідомість  розпеченим  лезом.   Мені  дуже сподобалось,  навіть  гірше — серце  вимагало продовження, і  я була  готова   переступити  межу  моральності  та  власних  образ. 

Наївна…

Вадим  був  п’яним  і не більше. Спонтанний  порив   виявився  результатом  алкоголю,  про який,  напевне,  вже сьогодні  шкодував.  Щось всередині  підказувало:  повернувшись  в   спальню,  чоловік  вдаватиме цілковиту  байдужість.  З  однієї сторони  правильно зробить,  з іншої  — дивна  симпатія  до нього  зазнавала    приниження. 

Всередині  я  наче  розривалась на  дві  протилежні  часини,  і   боротися  із собою  ставало складніше  з  кожною наступною  годинною. 

Підвівшись,  я тихенько  підійшла  до  дверей  ванни,  за  нами також   ховалась ідеальна  тиша.

Я  зробила глибокий  вдих,  однак  тривога  продовжувала  дерти  горло. 

Через  добрих хвилин  десять  чоловік  врешті-решт  переступив  поріг.   Я  ніколи   не бачила  Вадима  настільки злим,  настільки   збентеженим.  З  очей летіли  всі  блискавки  грозових  небес.   Він  стояв  одягненим та  готовим   полишити  тераріум.

—Я  швидко зберусь,  речі вчора  ж   не  розкладала,  — першою звернулась та  не чекаючи   привітань,  кинулась  до валізи.   Зі своїми   переживаннями    та  ранковими  думками  не   звернула уваги  на   власний  зовнішній  вигляд. Я  металась  по   кімнаті  у  піжамних  шортах  та  топі. 

Заславський   ошелешив  крижаним  тоном.

— Інго,  нам потрібно  серйозно поговорити. Присядь, будь ласка. 

У мох  руках  затремтіла    кофтина. Я  так  і  впала  з  нею  на ліжко, продовжуючи  свердлити  співрозмовника  переляканим  поглядом.

— Що  відбувається? — прохрипіла.

— Тобі   доведеться  залишитись тут, в Чурових. Ймовірно,  на  тиждень. 

— Стривай, ти ж обіцяв  відправити мене  поїздом у  місто,  де проживаєш.  Чому  я  повинна  залишатись  в  Айрін?  Чому  ти   залишаєш мене? 

Останнє  питання  прозвучало  надривно,  з  певними  претензіями  в  голосі.  Я  хотіла   почути  правду,  а  понад усе втекти  за межі  казкової  в’язниці,  у   якій  на  кожному кроці  чатувала  невигадана  небезпека.  Спиною  пробіг  неприємний  холодок, бо   не  була  готова  затримуватись  бодай  на  лишню  хвилину  у  цьому  зміїному  кублі. 

— Я  відправляюсь  в  рейс,  повернусь  через  сім  днів  за  тобою.

Вадим  приховував   очевидне  сум’яття  за  кам’яним  виразом  обличчя. Він  зумисне  натягнув  непробивну   маску,  щоб  я  не   змогла  зчитати  справжніх  намірів  рішення.   Але ж я  не пішак  на   шаховій  дошці. 

— Ні,  звідси  ми вийдемо  разом,  — твердо  настояла. 

— Інго,  — на  мить  голос   законного  благовірного   втратив  самоконтроль.   Заславський   підійшов  до  ліжка,  присів навпочіпки  та  делікатно  обійняв  за  плечі. Його  очі  спрямувались  у  мої —  повні   нерозуміння  та   тваринного  відчаю. 

— Наразі  ти  не просто  дружина  капітана, яка  завітала  з ним  до давніх    знайомих.  Ти  — гарант  виконання  мною  сторони   угоди.   Я  просив  Чурова  за  тебе,  намагався    запропонувати  інші шляхи,  але  він  невблаганний.  Сонце,  ситуація  вийшла  з-під мого  контролю. І  вибач,  що тобі  доводиться  через  мене терпіти  незручності. 

— Незручності,  Вадиме?  — щосили  зірвалась  на  ноги. У  зрадницькому,  пройнятому  почуттями  серці, кипіла  неприхована  образа. —  Ти впевнений,  що я виживу  на  одних квадратних  метрах  з Чуровою? Впевнений,  що   під  час  нової зустрічі  я   виглядатиму  цілою  та  неушкодженою? 

—  Марат     тебе  пальцем  не  зачепить.  Він  банально  боїться,  що  зіскочу  з  теми,  що  не  зроблю по його.

— У які  ігри граєш, Вадима Заславський?  — запитала,  порівнявшись з чоловіком. З викликом  зазирнула  в   очі.

— У  доволі  небезпечні  Інго Заславська,  — коротко  відповів.  Його погляд  потемнів,  буря  неприхованого   бажання  та суто чоловічої цікавості  кипіла  у   чорній  безодні.  Несподівано  тонкі  пальці  підхопили  підборіддя  та   надійно зафіксували  захват,  не дозволяючи  навіть  писнути. —  Обіцяю  повернутись  найшвидше.  І  не зважаючи  на  всі  слова  оточення,   дочекайся    мене. Я  хочу  дещо тобі  сказати… Але не зараз…

Якоїсь миті  чоловічі  уста  підступно  близько  нахилились  до моїх,  підступно   прочинились,   випускаючи  на світ  протяжний  видих. Додав:

— Я  не змушу  довго  чекати. Дивись  у вікно  та виглядай  мій  корабель.  Ти впізнаєш його.

Вадим  поспішно  вхопив сумку  та  потягнув її у  напрямку  дверей. Я  залишилась  сам  на  сам  у порожній кімнаті  з  порожніми,  нічого  не вартими  сподіваннями. Вадим  сам вирішив  і  сам  поїхав.

Скрутившись  клубком на  ліжку,   я  щосили   зціпила  зуби,  аби  не закричати  від  пекучого відчаю. А  ще дикого страху, який  рівномірно  наповнював  єство. 

Я  не знала,  скільки часу  провела ось так, картаючи  себе   і  проклинаючи  білий  світ.  До пам’яті  повернув   настирливий   стук  у   двері.  Важкі  кроки без  запрошення  струсили  навислу,  одиноку  тишу.  Краєм  ока я спіймала  блискучі чоловічі  черевики, які  зупинились  поруч  ліжка.  Гість мовчки    притягнув стілець  та   сів,  закинувши  ногу  на ногу.