РОЗДІЛ 16 ВАДИМ

Під стінами  багатоповерхівки,  де  знаходилась  квартира  Інги,  я  залишився чекати  на  дівчину.   Пообіцявши  швидко  справитись,  остання  зникла  у  темній  пащі  під’їзду.  Дивна  така.  Я  замалим  не  зламав  їй життя, а  вона  продовжувала  знаходитись   поруч,  підкорятись  мені,  сліпо  виконувати вказівки, вважаючи  їх  правильним.  Інша  вже б давно  дременула. При  найпершій  нагоді  отруїла  чи  заподіяла  каліцтво. 

А  вона  прокинулась  в  моїх  обіймах,  посміхнулась  і  навіть  злегка  пригорнулась    і зраділа. 

Опустивши скло,   поглянув  на  будинок  та  знайомі  до  болю  вікна. Колись  Шварц  жила  спокійно,  кохала мого  батька  і,  мабуть,  почувалась  щасливою.  А  потім   її  життя  пішло  шкереберть. Тепер спогади  стосуються  лише   обшуку  вдома,  в’язниці, фіктивного  шлюбу. Дійсно,  буде  на краще,  якщо  полишимо столицю  та  переїдемо  в  протилежний   кінець  країни. Дівчина  зможе оговтатися,  з  часом  забуде все,  а  я  відпущу її  з чистим  серцем і совістю. 

Інга  довго  не  бариться.    Як  тільки  у дверях  з’явилась  її  валіза, я кинувся  на допомогу. На мить  пальці  схрестились. Я  впіймав  дрібне тремтіння,  але одразу  відпустив,  щоб  не ставили  дружину  у  незручне становище.

Дружина… Скільки   значень  в  одному єдиному  слові. Після  розлучення я навіть  уявити  не міг,  що  знову  скую   себе   добровільними путами. 

—  Здається,  все зібрала,  ключі  повернула,  — Інга  сповістила  з деяким піднесенням  в  голосі.  Схоже,   вона  не проти  змінити  оточення  та  якомога  швидше залишити   місто.  Ця  думка приємно  обігріла душу.  — Присідай,  — прочинив  перед  нею двері.  —  Попереду  чекає  багато змін.  Ти  взагалі  любиш  подорожувати? 

—  Ніколи  не  задумувалась,  бо  на  подорожі  завше бракувало часу. Навчання,  робота… День на  день схожий.   Найдальша   моя поїздка  — з дому  у столицю. Все…

—  Сумуєш  за батьками?

—  Так,  ми  давно  не  бачились.  Коли  владнаються  наші справи, я  повернусь  до  них.

Я не зумів  відповісти. Слова  застрягли  в  горлі,  й  довелось  їх проковтнути  з дивним відчуттям всередині.  Відчуттям,  коли  не  бажаєш  відпускати  від  себе  людину.  

Виїхавши  на  об’їзну,  я    втиснув  педаль  газу  до  максимуму.  Автомобіль  погнав  із  шаленою  швидкістю  на  південь,  до   порту,  де знаходився  мій  корабель  і  моя  команда,  за яким   безмежно скучив. Я  любив  море. Воно  для  мене  як  друга   рідна  душа,  бо розуміє  біль  та  відчай,  подаровані    життям. У  ньому  я  страждав  після зради  благовірної,   хвилі  змивали  з мого серця   тугу  по матері, і  зараз   стягнуть  у  глибоку  безодню  згадки  про  дівчину,  що  сидить  поруч  та  зацікавлено  роздивляється  пейзажі   осені за  вікном.

—  Ти взяла  достатньо  теплих  речей?  — запитав  крізь  тишу, що  повільно  почала  тиснути  на вуха. Я  віз  жінку  у  новий  світ,  і сам  про  неї  нічого  не  знав. Більше,  навіть  не   поцікавився  вподобаннями  та  потребами. 

—  Так,  на  перший час вистачить. 

—  Незабаром  зима. Шубу  чи дублянку  кинула?

  Дівчина  подивилась  на  мене  повним  спантеличення  поглядом,  тим  самим  виказавши  надію довго  не  затримуватись у моїй  квартирі.     Обдумавши відповідь,     невпевнено  прошепотіла:

—   Зимовий  одяг  не вмістився,  мені  довелось  ним  пожертвувати. 

Несподівано  для  нас  я полегшено видихнув. По перше,  не хотів  бачити   жінку  в  речах,  придбаних  коштом  батька.  По друга, нове  життя   рівняється  новим  покупкам.  Я вже це говорив  їй.  От  тільки  слід  було   пробігтись  столичними магазинами,  де  вибір  значно більший,  ніж  у  невеличкому   містечку  на  березі  моря. 

—  Розберемось,  — я підбадьорливо  підморгнув  супутниці  та  увімкнув  радіо.  Голоси  з  динаміків   дещо притупили  біль і  прикрасили    мовчанку. 

Дорогою ми  перекинулись  загальними  фразами,  зупинились   перекусити  на  автозаправній  станції  і  з  вечірніми сутінками   врешті-решт  дістались  пункту  призначення  —  покритого відблисками   сонця порту.

 Інга  у  прямому значенні  слова  прилипла  до вікна,  заворожено спостерігаючи  за   неосяжною красою  темно-синіх хвиль,  на котрих  плавно  колихались  велетні-судна,  а  серед них мій  рідний  серцю «Кий».  Я  божевільно скучив   за своє  стихією,  за  вітром,  що нещадно лоскоче   обличчя,  за   скиглінням   білих  чайок, котрі   піднявшись в небо,  жалібно плачуть  над  містом  та   неосяжним   морем. 

Я  наче вдома.  Опустивши  скло,  вдихнув  на  повні  груди солоне  повітря.   Я  там,  де моє місце.

—  Невже  ти   керуєш кораблем?  Аж  в голові  не  вкладається!  Я  б  ніколи  не  змогла. 

Очі  Шварц   прикипіли   до  мого  профілю, її  голос   прозвучав  з  придихом,  викликаючи   мурах  по тілу.  Я замалим  стримався, аби  не  провести  рукою  по   звислому по щоці  локону,  по  порцеляновій  шкірі,  яка  супроти  останнього на сьогодні  проміння  видавалась   світло-рожевою.   Красуня…  Мрія  художника…   Гіркота  підступно  та  невчасно  підібралась  до горла.

—  Моряками  народжуються,   —  філософ у мені  заговорив  занадто розумними словами.  — Колись  я  навчу  тебе  кермувати   кораблем.