РОЗДІЛ 15 ІНГА

Прокинутись  в  обіймах  Вадима  — випробування  для психіки. Ні!  Я  пам’ятала   свій  божевільний  страх  вночі,  пам’ятала  його  візит   у  спальню  та  теплі  руки  на  своїх  плечах.  Але  ніяк  не сподівалась  побачити вранці  в  ліжку,  тим  паче  в  обіймах.  Прокинувшись,  я  завмерла  від  несподіванки.  А він… Він  не поспішав  відпускати  чи  йти. Навіть  волосся  продовжив  погладжувати,  ніби  робив  це  під  час мого сну.   Моє збентеження  безмежне. 

Поки   новоспечений  чоловік  приймав  душ, я  поспішила підвестись  та  заправити  постіль.   На сьогодні  заплановано  багато.  Спершу  автомобілем   Заславського  добиратимемось до  портового містечка,  де стоїть його  корабель. Опісля  — на мене очікує  довга  подорож сушею  до  іншого порту, де знаходиться  його квартира.  Якийсь  час ми поживемо  під  одним  дахом,  а  потім… Потім  я  вільна  птаха,  яка  повернеться  в  рідні  гори.

Одяг  збирала  з  якоюсь  невимовною легкістю, наче  прощалась  з  минулим. Я прекрасно розуміла,  що  більше в  столицю ніколи  не  повернусь. Тут залишились  моїй  найгірші  спогади,    болючі  моменти,  погана  частина мене. 

У перервах  між  біганиною  шафа-валіза  я   зробила  замовлення  сніданку  в  номер.   А  ще крадькома  поглядала  на  двері  ванної.  Уява малювала  заборонені  картинки. Наприклад, як  у  проймі   з’явиться він,  як  у  фільмах  буде обгорнутий  рушником  на  стегнах.    

Однак,  з  ванної Вадим  вийшов   дещо іншим,  стурбованим. Його  обличчя  прорізала    глибока  зморшка,  а  густі  брови  зсунулись  на  переніссі.   У  руках  помітила  мобільний   телефон. Невже ховався  аби  поговорити?  Неприємне відчуття сперло  горло,  серце  стиснулось  до  розміру  грудочки.   Я  не мала   жодного  права  ображатись,  ми  фактично  ніхто  один  одному,  взагалі  нещодавні  вороги.  Та  все ж…

— Щось сталось?  — не втерпівши,  запитала.

Від відповіді  Заславського врятував  тихенький стук   у  двері.  Тихенький,  але від  почутого   мій  чоловік  помітно  напружився. 

— Ти  когось чекаєш?  — поцікавився  він.

— Сніданок принесли. Я  вирішила  зекономити час   на  поході  в  ресторан. Я  так  розумію,  попереду  у  нас  далека  дорога. 

— Якщо   швидко справимось,  під  вечір  ти  побачиш  море.

Вадим натягнуто  усміхнувся, щось  всередині  не давало спокою  та  їло  його  мозок. Я   тільки   мотнула  головою.  

Нам  доставили   яєчню  з  беконом,  легкий  салат  та  по  горнятку  кави. Аромат  від  останньої  поширився  усім  номером, і  я   впіймалась  на  думці, як  обожнюю  духмяний  напій. 

Я    блаженно  зробила  кілька  ковтків,  не чекаючи  офіційної частини  сніданку.

А коли впіймала  на собі  погляд  співрозмовника,  почервоніла  від  сорому, від  того,  що  не змогла  втриматись. 

—  Ми  мешкатимемо  під   одним  дахом, тому   роби все,  як  тобі  подобається. Не варто  впадати  у  фарбу    або відчувати  незручність.  Все-такти ми чоловік  та  дружина. 

— Ти  вже був  одруженим?  — моє питання  застигло в  повітрі, як  моя  чашка  в  руках,  а  я  осіклась. Не варто  було  порушувати  заборонену  тему. Мені  не  потрібно цього  знати.

— Так. Нічого приховуватиму,  — знизив  плечима  та відповів  буденним  тоном  наче  говорив  про  погоду   за вікном.  — Ми  давно  з  нею розлучились. Дітей  не  маю.  Якщо   для  тебе принципово,  то  будь спокійною: із колишньою  я  не спілкуюсь  та  не  планую   цього  робити. Ми  занадто  різні, аби сходитись  знову. 

— Вибач.

— За  що?   Став  питання, які  цікавлять. Я  завжди відкритий  для  діалогу. 

 — Добре,  — кинула  коротке слово,   потупивши  погляд  на  підлогу.

Сніданок  пройшов  у  цілковитій  тиші.  Вадим  подумки  знаходився   доволі далеко.   Я  не  турбувала  його. На все свій  час.    Та відмітку  для  себе  зробила: мій  благовірний  однозначно  має  секрети. 

Згодом я  згадуватиму   цей сніданок. Згадуватиму тоді, коли стану  частиною    таємниць,  які   кружляли  навколо  Вадима.

Коли  чоловік  зрозуміє, що його  найуразливіше місце — я.