РОЗДІЛ 13 ІНГА

Я відчайдушно боялась цього дня. Навіть більше, аніж процедури реєстрації нашого фіктивного шлюбу. Вкотре  за  сьогоднішній  ранок  з   тремтінням  в  тілі   поглянула на  двері в палату.  Хтось пройшов  повз них далі  коридором, а  я  забула як  дихати, думати,   жити.

Не мала  уявлення,  що очікує  за білосніжними стінами  чергового казенного  закладу,  де   змушена була  затриматись.  Куди Вадим  повезе? Відпустить? Його  фраза  «і в  горі, і  в радості» свідчила про одне — навряд. Крім того,   протягом  останніх днів він   виявився частим відвідувачем. Приходив —  я  прикидалась, що сплю. Йшов, а  я  плакала… Довго, самовіддано,  критично.

Мабуть,  з  волі Заславського,  у  палату  нікого не підселяли. Даремно. Я  почувалась  самотньою, як  ніколи.

Близько   дванадцятої години,  зібравши всі  речі, вирішила вийти з приміщення   лікарні і  почекати  свого  чоловіка    у скверику  навпроти.

Переодягнувшись в спортивний  костюм,  привезений  вчора  Вадимом і  куплений  на його власний  розсуд,  накинула  курточку  поверх та  вхопила  сумку.  Здається, нічого важкого в  ноші  не  було, однак  вона виявилась непосильно важкою.  Довелось її опустити на  підлогу  одразу  перед дверима.  

Я   не встигла  зойкнути як  дверне полотно прочинилось, і  на  порозі  показалась  масивна фігура  мого персонального  мучителя в  особі  Заславського.  Спочатку він  завмер поглядом на моїй скоцюрбленій   постаті (в  області  поранення   відчувався    дискомфорт),   далі   перевів  зір на  дорожню  сумку  біля    ніг. Суровий  голос чоловіка  прорізав   гнітючу  тишу  лікарняних стін:

— Ти  що надумала?  Тобі  категорично заборонено тягати важке. Невже не шкода  свого  здоров’я? 

З цими словами, без привітань і  розпитувань, він підхопив  поклажу  широкою долонею наче  легесеньку  пелюстинку. Мимовільно  задивившись  на   довгі  пальці, ковтнула гіркоту. У порівнянні  з цим  велетнем я  — жук  - сонечко. До речі, жовтого  кольору. Виснажена, змарніла,   слабка.

— Хотіла   самотужки справитись, — буркнула  під  ніс  і  дозволила собі відверто поглянути в  очі  судженого. У них  не жило презирство  чи  зневага,   котрі  вдало  бачила  раніше. Навпаки,   читалось    тепло,    турбота — щира  і  невдавана.  Відколи вийшла  з СІЗО,  він    постійно дивився   лише так.    Доброзичливість  Вадима  підкуповувала і  поволі мій страх відійшов  у  далекі  шахти свідомості.

— Під моєю опікую забудь про важкості, а  коли розлучимось  — роби, що  бажаєш!  Ще не вистачало, щоб  моя  дружина  спину  чи  руки зривала,  коли я  йду  поруч.

— Дякую, —  мене на    більше не вистачило. Однак супутник   життя вирішив  діяти  на випередження і  не чекати  прохань про допомогу.  Підставивши вільну  руку, щоб  змогла  на  неї обіпертись,  він, підтримуючи,  супроводив     нескінченними  коридорами до виходу,  де  вже очікував  автомобіль   таксі.

Я присіла   на сидіння   за водієм, Вадим  — поруч  нього. У голові крутилось   безліч  питань. Найголовніше — куди їдемо, де я  житиму,  як  дістатись до батьків   у  невеличке   прикордонне селище  за  сотні кілометрів  від  нашого міста?  Та вдалого моменту  не  знаходилось. Так  і  їхали — кожен  думаючи  про власне. Я  також обернулась  до вікна, повністю підкорившись  ситуації.  Зараз  Вадим — і вітер, і вітрило, і  судно,  на якому  я  тимчасового перебувала з його волі.  Наступна  прожита   голина  залежатиме від його  слова.

Таксист  впевнено  маневрував  вуличками,  допоки  не  зупинився  біля  елітного  готелю у серці столиці.  Тепер настала  моя  черга  завмирати  та  підбирати  слова.

—  Ти тут  живеш? — запитала, знаючи  наперед відповідь.

— Я  люблю самотність.

Недвозначно! Але я   не відступлюсь.

— Сподівалась,   що поїдемо до мене  додому.  Там  деякі речі  залишились.

— Я  набрався  сміливості  й придбав тобі  нові. Впевнений, з розміром  справився. 

— Але це ж самоуправство.

—     Нове   життя  — новий   одяг, —   дещо роздратовано огризнувся, кинувши з-під лоба  невдоволений  погляд.  — Я  не потерплю,  щоб  ти  ходила перед моїми очима в   лахах,  придбаних коштом… Одним словом,  ти  зрозуміла,  що мав на увазі.

Я  заїла губу. Пекучі сльози непрохано виступили на  очах.   Я не належала  до  списку утриманок. Ніколи!

— У такому разі я  все поверну   до копійки.  Одразу, коли влаштуюсь  на  роботу.

Я  не дочекалась  підтвердження  чи  спростування  думки.   Вадим  мовчки  знову   обхопив  за лікоть та супроводив  у  готель.

— Зачекай! А чому я  не можу  жити  у себе?

Моє питання  щиро здивувало  Вадима, бо   він, різко зупинившись,   запитально звів  брову  та   погляну мов на   божевільну.

—По перше,  у  тебе  немає  грошей. По друге,  кримінальне провадження   ще не закрито.  Ми повинні  дотримуватись  легенди, якщо  обоє   не хочемо постраждати.

 В озвучених словах містилось зерно раціональності, з яким  повинна  змиритись і  прийняти  очевидне за  належне. Я  у  безвихідному  становищі.  І ми  це прекрасно  розуміли.  

Шморгнувши носом  та  швидко стуливши і  розтуливши  повіки, першою зробила  крок  до центрального  входу.