РОЗДІЛ 11 ВАДИМ

У кімнаті  для побачень  було по-особливому  холодно. Чи то  лякливий  колір темно-синіх стін,  чи бетонна долівка, чи   невеличка  клітка  для  правопорушника,  чи все воно разом узяте створювали атмосферу  фільму жахів, який раптово  ожив   і  перевтілився в  життя.

Оглянувся – і  тілом знову побіг табун мурашок.  Через хвилин  десять  перебування в   цьому ізольованому приміщенні  та довгих роздумів над  непростою ситуацією, в  яку виключно завдяки моїм старанням  потрапила Шварц,  важкий  засув  металевих дверей  нарешті зрушився  з місця, впускаючи в  середину конвоїра – високого  чоловіка з вицвілим, як стеля в СІЗО,  обличчям та  її -  налякану лань.

Побачивши Інгу,  я  з жаху стрепенувся. Зрадницькі ноги приросли до підлоги,  не даючи змоги  зрушитись з місця.

— Затримана  доставлена. У вас  пів години,  - оголосив  стальним голосом  працівник. Знявши з рук  дівчини  кайданки, він поспішив   полишити нас  на одинці.

Я  ж настільки  перейнявся  зовнішнім виглядом  Шварц,  що одразу не зрозумів його слів і як  повинен був діяти стосовно прибулої. Розгубившись, не привітався.  Інга  кволо присіла на край вмонтованого стільця,  розвернувши від  мене  обличчя  вбік.

Зблизька картина виглядала  ще жахливіше, ніж про неї склалось  перше враження. Під червоними,  заплаканими очима красувались  величезні  синці, свіжі, масивні.  На кутику підпухлої  губи  причаїлось  багряне озерце, яке  нещодавно  припинило кровоточити. Через всю  ліву  щоку тягнувся  слід   нігтів. Хтось  жорстоко роздер  дівчині  її красу.

Одяг теж   був  пом’ятий,  в області  грудей  -  розірваний. Мабуть, відчувши мій  погляд,  Інга  похапцем   прикрила    тонкою  рукою пошкоджену тканину.

Запала  мовчанка. Її  напруга підсилювала  недолугість мого перебування   в ізоляторі.

— Інго, я… — одразу вмовк, бо забракло підхожих слів.  Я  буквально не знав,  про  що говорити, як  зібрати разом всі  розкидані думки.

Нарешті  дівчина  звернула  на мій  голос  очі. В  тих  озерах читалась  печаль – непідроблена і відсторонена. А ще байдужість. Настільки глибока, що  мені забракло повітря.  Глибоко вдихнув:

— Я  хочу допомогти   тобі…

Навпроти напівбожевільна усмішка  оголила ряд рівненьких зубів. Мороз пробрався під шкіру.

—   Мабуть,  насамперед я  повинен вибачитись.

—  За гарні уроки  не вибачаються, - нарешті вимовила,  проникливо вдивляючись у вічі. – Ти  дав  змогу відчути на собі, як воно бути зрадженим людиною, якій… - обірвалась.  По   прикрашені подряпиною щоці  потекла  сльоза. Сльоза, яка виявилась останньою краплиною  для моєї совісті.

Поставивши  лікті на   стіл, я  долонями прикрив  обличчя. Дурень! Який я  дурень!  Я  зламав  дівчині  життя. Мабуть,  її катували, аби підписала  необхідні документи, аби зізналась в  тому,  що ніколи  не робила.

— Не ховай очі, Вадиме. Ти  ж любиш правду. Тож сміливо дивить на  неї. Побачення  незабаром закінчиться,  мене  заберуть і  ми  більше ніколи не зустрінемось. Користуйся  останньою  нагодою.

—  Інго, вибач. Я не знав, що все зайде настільки далеко. І повір,  мені  надзвичайно  соромно за свій вчинок.

— А хіба   Заславські  знають, що таке сором? Твій  татусь добросовісно втік,  залишивши мене  одну супроти всього світу,  що  накинувся  зграєю вовків. Ти  бажав помсти, і  обрав найгідніший  шлях. Справжній син свого батька.

Порівняння з батьком ножем   різонуло під  груди.  Ось кого я  насправді ненавидів. Ось кого вважав  винним у всіх нещастях, що призвели до смерті  матері. Ось кого насправді слід було  карати.

— Я  - не мій  батько, - різко підірвався на ноги.

— Та  невже? Наведи хоч один аргумент? – випалила   з нотками злоби Інга. Очі дівчини  набули кольору нічного неба – чорного і  таємничого. Чорного – від люті, що кипіла  на серці. Таємничого – від шаленого вогню  безвиході, який  торкався  потаємних струн моєї душі. Захотілось обійняти  її, притулити до грудей,  бережно провести по волоссі і  запевнити, що все можливо виправити.

А чи   справді  можливо?

— Я витягну тебе звідси,  — впевнено промовив.

— Витягну?  Вирішив  погратись в   доброчесні  лицарі? А чи не загрався, Вадиме?

Шварц також поволі  підвелась  на ноги. Увесь її схвильований  вигляд вимагав пояснень чи  бодай одного розумного твердження.

— Я  зробив  помилку. Велику. Дурну. Жахливу. Але все можливо виправити. Принаймні  спробувати.

— Припини.  Насправді тобі   байдуже на нікчему Інгу Шварц, яка не здатна  постояти  за себе, яка вірить людям, мов  безпорадне сліпе котеня!

Хтось  був близький  до істерики.  Дівчина  застукала кулачками по столі, а  тоді  похилилась. Я  швидко підхопив  її. Однак не допоміг присісти попри всі сподівання останньої. Я  кинув  тендітну, сполохану Інгу у свої обійми.  Ми опинились настільки  близько один до одного, що це було неправильно, заборонено.  Але так…

— Я ненавиджу тебе, Вадиме  Заславський. Ненавиджу! – шепотіли потріскані вуста в моє плече. Наступної миті дівчина спробувала вирватись.  Я поклав  долоні на її щоки.  Мої великі пальці зімкнулись на  гострому підборідді.  Рясні сльози Шварц   пекучим градом  летіли по руках.   Таким чином  змусивши дівчину дивитись мені  в очі,  я   владно, наче  гіпнотизер,   звернувся до неї, до її затуманеного здорового глузду.