РОЗДІЛ 7 ІНГА

В салоні було тепло та  затишно,  а  ще пахло шкірою та дорогими парфумами Заславського. Після  пронизливого вітру тепло, яке   неслось від обігрівача,  робило  перебування в автівці раєм на землі.  Їхали мовчки й в  цілковитій  тиші. Вадим, завівши двигун, запитав  лише адресу мого будинку, на тому   спілкування закінчилось. Я  дуже боялась поворухнутись, але  непроханий  нежить змушував раз за разом   тихесенько  шмигати носом.

Несподівано Заславський  із кишені верхнього одягу дістав носовичка – акуратно складений, ідеально нагладжений клаптик тканини, на якому   помітила  вишиті ініціали «ЗВО», та  подав мені.

«Нічого собі,  - подумала,  - справжній джентльмен». Або параноїк – закралось на  периферії.

Я  несміливо простягнула  руку. На  долю секунди мої пальці та пальці Вадима  доторкнулась. Це була лише мить,  але вона змусила мене  почервоніти до кінчиків волосся. З метою приховати  зніяковіння, я  відвернулась в  протилежному напрямку й  таким чином  сиділа непорушно  до місця свого  проживання. Я боялась дихати. Та що казати - думати!

Коли Вадим зупинив машину, я нарешті   оговталась. Потрібно було подякувати за доставлення.

— Приїхали,  - першим звернувся водій. Він, втягнувши шию, глянув  через лобове скло  на будівлю. В темряві  вечора і  мряці споруда  виглядала, м’яко кажучи,  не поважно. – Давно  тут живеш? – чомусь поцікавився.

— Так,  - скупо відповіла. Нахлинув сором, бо чоловік прекрасно усвідомлював з ким я  проводила вечори у своїй квартирі.

—  Я не буду підійматись. Донесеш речі  сама?

— Звісно. Я все одно повинна була їх нести. Дякую, що підвіз.

Я потягнулась за пакетами, та  Вадим зупинив.

— Я допоможу. Не поспішай, - з цими словами він обігнув машину і, відчинивши задні дверцята,  витягнув на світ  мої пожитки. Дощ ще не  вщух, а  ми знову завмерли у спогляданні один одного, незважаючи на його холодні краплини.

— Дякую, Вадиме, за допомогу.

— Дрібниці, - чоловік відмахнувся  рукою, покосившись на під’їзд.

Забравши з його  рук  ноші, я  зробила крок в напрямку вхідних дверей,  проте рвучко  озирнулась. У світлі вуличного ліхтаря   я намагалась розпізнати  його справжні емоції. Та  обличчя  співрозмовника набуло незворушного вигляду. Я ковтнула слину не знаючи про що говорити далі. Мовчати було безглуздо.

— Вадиме, мені, напевно, слід вибачитись. Всі ці події… Я   вчинила не достойно.

Очі  знайомого збільшились. Після останньої фрази,  я сховалася за вхідні двері.   Злякалась. Втекла. Дуже швидко піднялась у свою квартиру. Не знаю, про що  подумав чоловік, та  коли   виглянула  у вікно, його автівки не було.

— Божевілля,  - сказала вголос.  Слова  відбилися в  німій тиші  житла. Самотність буквально  оселилась в цих стінах, вона  давила своєю важкістю.

Сил розбирати пакети не  знайшла.  Кинувши їх в коридорі, я  приготувала яєчню та, увімкнувши телевізор, лягла в ліжко.  В ефірі транслювалася якась гумористична програма, де люди жартували, сміялись, жили безтурботним життям.

Я  довго крутилась в  постелі, пропускаючи  повз вуха   той сміх, який  в  моїй  реальності виглядав повним абсурдом. Погані передчуття морозили душу,  змушували нервувати і  постійно прокручувати в голові  останню зустріч із Вадимом.

Чому чоловік з’явився  біля університету? Чому  запропонував  допомогу? Інший би на його місці, навпаки, зловтішався.

У сумнівах глибоко за північ  вдалося заснути. Моторошні сни рвали свідомість, та вони  були  легким переляком у порівнянні з тим, що приготував мені наступний  день.

Я ганебно проспала ранок. Прокинулась близько дванадцятої, з байдужістю переконалась,  що ніхто не телефонував. Олексій  мовчав і,  здається,  така його позиція триватиме надалі. Відкинувши телефон, заледве підійнялась з ліжка. Від незручної  пози тіло заніміло та  нило.  Потягнувшись, накинула  халат поверх сорочки і  неквапливим кроком  попрямувала на кухню. Холодильник  виявився напівпорожнім, тому  довелось радіти чашці  чаю з нехитрим бутербродом у вигляді  батона з  маслом. Коли ставила чайник,  несподівано у  двері подзвонили, а потім нетерпляче  постукали.  Стрепенулась. Те дивне відчуття страху, яке  переслідувало звечора,  прокинулось і  буквально проймало кожнісіньку клітинку.   

Вкотре роздався дзвінок і  стук. Вирішила, що вдавати  відсутність недоцільно,  адже з таким напором непроханий гість запросто виставить  перепону. Можливо Вадим?

«Наговорила йому Аліна всіляких пересудів, от і припхався з’ясовувати стосунки», - подумала я.

— Зараз,  - гукнула, направляючись  в коридор.

Тремтячими руками відкрила замок і поволі прочинила двері. Перед моїми очима стояв  молодий чоловік,  зодягнений в  чорну балонову куртку та  сині штани. На його обличчі  - заклопотаність та  кількаденна небрита щетина. Біля нього помітила  ще трьох  працівників поліції та  двох  хлопців, які всім своїм зовнішнім виглядом виказували байдужість до подій навколо.  Перший, одразу простягнувши  руку зі службовим посвідченням,  назвався:

— Слідчий Шеремета. Ознайомтесь.

Чоловік  дістав із  чорної теки  аркуш паперу. Я тільки рота  розкрила, як  документ опинився в руках.  Неуважно переглянула  друкований текст. Після  перших слів «ухвала суду» взагалі  розгубилась.