РОЗДІЛ 4 ІНГА

Осінь  відгукувалась величезними  баюрами під ногами. Сьогодні лило немов з відра – монотонно і  рясно. Кутаючись в  пальтечко, я перескакувала  через водні простори в напрямку  університету. В серці була так же похмуро, як у вишині над головою. Вчора Олексій поїхав,  залишивши мені в’язку ключів від будинку. Протягом  ночі думала над його вчинком,  намагалась знайти йому  якесь логічне пояснення, однак  питання  залишилися без відповідей. Зараз зі спутаними думками добиралась до роботи, заявлятись в стінах якої  не мала найменшого бажання.

Крадькома прокралась у свій кабінет. Здається, без пригод  переступила  поріг. Полегшено видихнула. Розуміючи, що  плітки про мої стосунки з одруженим чоловіком є найбільшою сенсацією останніх днів,  вирішила лишній раз не показуватись на очі  колегам та студентам.    

Телефонний дзвінок від Олексія застав зненацька. Від несподіванки серце підскочило, а тоді  солодко защеміло. Зрадницьке, бідолашне. Воно ще здатне кохати.

-Привіт! – якомога  стриманіше сказала, підійнявши трубку. Не хотіла  аби чоловік знав мої справжні почуття та емоції.

-Інго, сонечко,  мені край потрібна твоя  допомога. Виручи,  - почулось по ту сторону зв’язку. – Розумію, моє  прохання недоречне, але окрім тебе нікому  допомогти.

Ковтнула гіркоту.

- Слухаю.

- Документи. Я  забув  документи. У зв’язку з  останніми подіями зробився  геть розсіяним,  забудькуватим.

 - Вони на  кафедрі?

- Ні. У мене вдома.

 - Ти хочеш, щоб я  поїхала до твого будинку? – виявила  щире здивування. Здається, чоловік   завагався.

- Вадим  живе  в  готелі,  тому ви  не перетнетесь. Ключ  в тебе є,   -  прозвучало замість пояснення. – Будь ласка.

 - І  куди їх потрібно доставити?

 - В аеропорт. Інго,  я не встигну   на літак, якщо самотужки повернусь за ними.

       Голос коханого набрав журливих ноток.  По інерції  виникло бажання  догодити,  зробити для нього все можливе і не тільки.

Глибоко вдихнула, тамуючи внутрішні переживання та незручності.

- Добре, не хвилюйся. Я вже йду на маршрутку.

- Ні. То буде занадто довго. Виклич  таксі. Я  оплачу.

Відчуття неправильності, сумнівів не полишало. Однак, я  викликала автомобіль, який досить швидко прибув  до центрального входу навчального закладу.

Та вже біля  будинку Заславських задумалась.  Щось всередині  кричало  не йти, просило  затриматись  чи  вигадати відмовку. Так було б правильно,  бо я  не мала  жодного морального права  переступати  поріг  їхнього родинного гнізда. В  голові  не вміщалось, як  ходитиму  в  її домі. В домі  суперниці,  життя якої так трагічно обірвалося.

Кохання чи  почуття  обов’язку перемогло здоровий глузд. Все-таки,   кинувши водієві «Зачекайте»,  прикрила за собою дверцята  транспортного засобу. 

Будинок Заславських зустрів  мене сірим фасадом та  заштореними вікнами, які  означали відчутність законних  господарів. Несміливо  провернула  ключ. Дверне полотно прочинилось,  пропускаючи всередину  непрохану гостю. По тілу  пробігли мурахи,  варто було вихнути  аромат  цього будинку.  У ньому пахло її  парфумами, котрі я  на все життя  запам’ятала в  той  роковий  для всіх день. Неприємно поморщилась. Я почувалась  злодійкою,  що посягає на  священну реліквію.  З передпокою вийшла у  простору  залу.  З неї праворуч  звернула до дверей, які  вели в  кабінет Олексія. Я   чітко  виконувала  описані в  повідомленні  вказівки. Ноги підкошувались,  руки тремтіли,  мов  у пропасниці,  і  з останніх сил намагалась  не роздивлятись інтер’єр.

Коханий  завжди відзначався  педантичністю та акуратністю.  Я  без проблем  знайшла в  верхній шухляді  його столу  необхідні папери. Затрималась на них  поглядом. Це були матеріали  для його наукової статті: скопійовані  аркуші відомчих журналів,  сторінки книг та  тому подібних джерел інформації. А ще побачила  рукописи. Олексій  любив  писати від руки. Така собі маленька слабкість чоловіка, який  живе в  сучасному світі  гаджетів та   техніки. Бережно повела  пальцями по  каліграфічному почерку. Його. Знайомий  до кожного вигину. Сум лавиною накрив  зранене серце. Так  сильно захотілось обійняти коханого,  поцілувати,  поглянути в  глибокі очі. За  ці кілька днів Олексій  значно віддалився від мене. Став  ніби моїм   і не моїм  водночас. З огляду на останні події,  швидше не моїм.

Ненароком  ковзнула поглядом  по кабінеті.  О, тут в  кожному міліметрі пізнавався його смак:  вишуканий,  вибагливий, прискіпливий. На мене із-за скла громіздких шаф  дивились   різнобарвними, дорогими обкладинками книги. Більшість являлись виданими на іноземних  мовах. Дерев’яні меблі гармонійно фігурували на фоні  темно-зелених  стін та  паркету, який  виблискував ідеальною чистотою. Вікна в  приміщенні закривали важкі портьєри,  підібрані в  тон кольору стін.  Під вікном  розмістились чорне, шкіряне крісло та   стіл, біля  якого, власне, я  і  застигла  з паперами в руках.

Несподівано у передпокої почулись кроки –  повільні та  протяжні. Я  завмерла. Ні, припинила  дихати. Десь  далеко в  мозку закралась гадка, що повернувся  Олексій.  Можливо, чоловік виріши   самостійно забрати  теку зі  своїми напрацюваннями?

Наївна! Я  рвонула на звук зі швидкістю світла і  замалим не збила на порозі…