Хвилювання підступило гіркотою до горла. Я не хотіла йти на поминальний обід, не хотіла бачити колег і чути докірливі перешіптування за спиною, і понад усе боялася зустрітись з ним…
Та Олексій вмовив. Просив підтримати морально у важку хвилину. Горе змусило його стати байдужим до зовнішнього світу, до пліток, що поширювались університетом зі швидкістю світла, до моїх почуттів. Буквально кожний обговорював наш роман і прив’язував його до трагічної загибелі Марії. Я знала, що руку до цього процесу приклала подруга покійної. Протягом дня я відчувала на собі її пекучі очі, а краєм вуха в’їдливі натяки.
Мені б зникнути. Сховатись. Втекти.
Від Аліни Сергіївни, від самої себе… і тепер від нього.
Вадим у відкрито розглядав мене. І ті сині очі не віщували нічого доброго. Звісно, адже розмовляв із жінкою, яка люто ненавиділа мене та відверто звинувачувала в смерті Заславської.
До групки працівників нашої кафедри підійшов Олексій. Він ніби ненароком ковзнув мого плеча. З острахом, що його син побачить невинний, на перший погляд жест, різко відсахнулась, а тілом пробігли мурашки.
-Друзі, дякую, що прийшли, дякую за щирі слова підтримки, - над головою звучав стишений, втомлений голос Олексія і сам він виглядав, наче постарів на десяток років. На долю секунди наші погляди зустрілися, але цього вистачило, аби вгледіти в рідних очах всю безмежну вдячність та ніжне тепло.
Мій. Попри все він залишався моїм, і заради нього варто було витримати нестримну лавину людського осуду.
Із ресторану я вийшла однією з перших. Не чекаючи на колег, кинулась до зупинки громадського транспорту. Йшла швидко, бо душу переповнював страх погоні з іменем Вадим. Чоловік викликав в мені первісний інстинкт самозбереження, щось всередині буквально кричало триматися від цього типа якомога далі.
В університеті у мене не було справ, тому вирушила додому, в рідні стіни квартири, які завжди зустрічали свою власницю самотністю та німою тишею. Сьогодні ця самотність давила занадто сильно. Переступивши поріг помешкання, поволі стягнула верхній одяг та акуратно повісила його у шафу. Безсило впала на м’який пуф, головою прихилилась до холодної стіни, закрила повіки.
«Я розплющу очі і вся реальність виявиться сном», - подумки промовляла, з відчаєм розуміючи, що такому не бувати. В голові спогади мелькали картинками, наче слайди кінострічки. Найважче було пригадувати кладовище. Там я справді відчула свою провину за смерть Марії.
Від довгого незручного сидіння затекла шия, тіло занило, розболілась голова. Та душевні хвилювання, в порівняні, були катастрофою більшого масштабу.
-Візьми себе в руки, - підбадьорливо хлопнула долонями по колінах і, поволі підвівшись, попрямувала в душ - святе місце в житлі, де хоч на краплинку можна очиститись морально. З гарячими струменями води змивалось втома та липки страх, який підло пробирався до кожної клітинки мене.
Моя фортеця, як говорила, знаходилась у передмісті. У порівняні із цінами на оренду квартир з новим ремонтом у центрі, плата тут була поміркованою. Я без вагань погодилась на запропонований рієлтором варіант, хоч добиратись до роботи було далеченько, з двома пересадками. Але затишок, який панував в оселі мені дуже подобався, та й Олексій, бувши вибагливим у повсякденності, залишився задоволений комфортними умовами. Та що гріха таїти? Я старалась виключно заради свого коханого чоловіка. Так хотілось йому догодити, аби завітавши (нехай зрідка) не почувався обмеженим чи ущемленим.
Ремонтом керував талановитий дизайнер. Все зручно, на своїх місцях і головне – у світло-золотистих тонах, улюблених відтінках Засласького.
Закутавшись у теплий халат, я із планшетом в руках забралась на ліжко. Восени сутінки ранні, і хоч робочий день в більшості установ не закінчився, вони нахабно заповзали у вікно, оповивали світ темною пеленою. Я важко видихнула. Попереду чекала ніч, ще одна ніч самотою на величезному ліжку. Десь в голові промайнула думка, що можливо Олексій приїде. Та я вперто її прогнала, адже чолової не міг залишити сина в день похорону його матері та примчати до коханки. Не по-людськи це.
Однак, я навіть не встигла перевірити почту, як дзвінок сповістив про прихід неочікуваних гостей.
Радість та приємні передчуття гойдалками забриніли в серці. Таки прийшов…
В поспіху забула взутись, так і побігла, ляскаючи босими ногами по холодному паркеті. Я не дивилася, хто прийшов, бо підсвідомо знала відповідь на питання.
Прочинивши двері, одразу повисла на шиї Олексія. Від нього віяло свіжістю та сирістю вулиці, а ще мрякою осені та тугою. Чоловік делікатно пригорнув до грудей, зарився рукою у волосся, вдихнув тепло шкіри на моїй шиї.
Відчула, наскільки сильно йому потрібна і задоволено усміхнулась.
-Я рада, що ти прийшов, - промовила, втягуючи його за руку у квартиру. Турботливо допомогла зняти тонкий плащ, шарф. Кожний мій рух був механічним, квапливим, ніби боялась, що розвернеться і піде, якщо бодай на хвилину замешкаю.
Та Олексій, вхопивши зап’ястя холодними пальцями, делікатно зупинив метушню.
-Інго, зачекай.
#1788 в Любовні романи
#874 в Сучасний любовний роман
#412 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 27.06.2022