РОЗДІЛ 2 ВАДИМ

Вона зателефонувала несподівано. Я був на іншому кінці світу, коли посеред ночі почув її тремтячий від сліз голос.

-Мамо, заспокойся, - благав, не розуміючи  й  половини слів. Внутрішньо відчув, що потрібний їй,  що повинен бути поруч,  хоча б морально.

-У твого батька коханка. І вже давно, - схлипнувши,  поставила перед фактом – чітким  та безапеляційним. В середині щось обірвалось. Серце? Ні, його  немає. Немає відколи його безжально вирвала колишня дружина. Теж чужа коханка.

-Мені приїхати?

-Я буду чекати, - почулась відповідь і навздогін тиша розірваного зв’язку. Втомлено провів долонею  по обличчі, вдивився у темну синяву моря, безсило стис кулаки.  Що я міг зробити за тисячі кілометрів від дому? Нічого.

А так   хотілось натовкти рідному батькові пику. Вважав,  що мав на те повне право. О, з яким азартом татко вимагав мого розлучення  з  Ноною, як кричав, що  гуляща жінка не достойна ні  сина, ні його спадку, як звинувачував  її в бажанні наживи.  Брехун, підлий мерзотник,  що зрадив сім’ ю. Боровся за справедливість, коли сам…

Він назавжди підірвав мою довіру, вкрав синівську любов.

З останніх сил не завив. Стримався, аби не розбудити соне портове містечко.

Завтра. Вже завтра ми виходимо в море,  а вранці я повідомлю керівництво  про відпустку.

Рідне місто зустріло холодом та туманом.  Коли востаннє я бродив його  знайомими до кожного закутку вуличками? Батьків не бачив понад рік. Тоді ж приїздив відвідати родичів,  зустрітись з друзями.  З пам’яті виринули непрохані  спогади: з яким трепетом я колись  повертався додому. Ніжний аромат  кави  в перемішку із  різким  запахом загромадженого   міста, шум і поспіх  перехожих, височезні та яскраві новобудови, галас ринків та  задуха підземок, - все це в минулому. Для мене…

Рідний дім втратив  своє значення, бо без  матері він -  пустка, самотня та  порожня. Звістка про летальне ДТП застала в дорозі.

Батько  приїхав на залізничний вокзал, напевне, матір встигла  повідомила  час  прибуття мого потяга. Якщо чесно, я сподівався, що не зможе зустріти.  Занадто боляче дивитися в його брехливі очі, занадто важко стримувати гнів, що лавиною кипів в душі.

Чого тільки я не  передумав за довгі години подорожі. В  останню мить почав звинувачувати батька в смерті матері. Вона ж до нього  приходила в університет,  біля його  навчального закладу   обірвалось її дихання.

-Як доїхав? – скромно запитав тато після легкого  рукостискання. Обійнятись не наважились.

-Нормально.

-Я залишив машину  на стоянці. Доведеться пройтись.

-Слухай, -  зупинив його і нарешті поглянув у вічі. В його очах читалась туга – сива та затяжна, як осінній дощ,  що поволі падав на  мокрий світ.  Батько змарнів… Чи за рік, чи за сьогоднішній день, але  молодецька виправка поникла, він похилився,  перетворившись на  літнього чоловіка, який  тільки переступив поріг старості.  Щільно кутаючись в  тонкий  сірий  плащ, татко завмер на мені тривожним поглядом, що наче цікавився: знаю чи ні.

-Я  скористаюсь метро. Поговоримо вдома.

-Вадиме,  - окликнув,  -  мені шкода, що так сталось. Я кохав твою маму. І вона теж, - на секунду замовк, вивчаючи реакцію, точніше повну її відсутність. Так,  роки в морі навчили  надійно приховувати емоції. А тоді додав: -  Марія, наче,  хотіла  поговорити зі мною про твій приїзд. Якби  тільки вернути час назад.

-Часу  не повернеш, як і не виправиш минулого. Я ти впевнений, що через мене  опинилась під стінами університету?

Батько  швидко закліпав очима,  обличчя скривила гримаса  зніяковіння.

Душу  поїдало бажання  першим ділом відшукати  його  коханку. Я був впевнений:  без неї не обійшлось. Крутнувшись, подарував рідній людині   холодний погляд, та відправився до будівлі  станції метро. Спиною  відчував очі, а серцем хотів,  щоб теж  пізнав біль самотності, який відтепер назавжди  оселився в мені.

Затхла підземка навіяла ще більший відчай. Важка дорожня валіза заважала вільно йти і я тягнув її за ручку, ніби   здоровенний   лантух спогадів.

Не вірилось, що на порозі  нашого будинку не посміхнеться мама, що більше ніколи не відчую тепла тендітної руки,  що не зможу повернутись в дитинство.  

Та у вагоні передумав  повертить додому. Перебувати з батьком під одним дахом видалось нестерпним, тому прийняв рішення оселитись в готелі. Звісно, міг набрати Сашку, друга дитинства,  той однозначно не відмовив би  в прихистку,  але мені потрібна була самотність і час, аби обдумати та спланувати кожний наступний крок.  Для себе поставив мету – розібратись в смерті матері й притягнути до відповідальності всіх причетних до цього.

Почав я  одразу після похоронів. В невеличкому ресторанчику,  де батько замовив поминальний обід за дружиною, я підійшов до Аліни Сергіївни. Жінка дружила з мамою і   працювала в одному університеті з татом. З часу  приїзду з ним я мало спілкувався, в основному   по організаційних питаннях. Не  знаю, що там думав  тато, але однозначно  не поспішав руйнувати  стіну, що зростала  між нами. І це добивало.

Запримітивши мене,  Аліна співчутливо піджала губи та висловила ще раз свою скорботу.