РОЗДІЛ 1 ІНГА

Він був для мене всім. Не  просто наставником, куратором, керівником проєкту чи доцентом кафедри, де я вважалася за лаборанта. Ні! Повітрям,  дощем, життям!

Зі збитим диханням поглянула в  бездонну синяву  глибоких очей, в яких вирувала молодість, мудрість та спокій.

-Ми сьогодні зустрінемось? Я сумувала,  - лагідно промовила,  усміхнувшись кутиками вуст. На мить в озерах навпроти промайнула тінь зніяковіння.

-Не можу. Син приїжджає,  дружина організовує святкову вечерю.

Мої  руки сповзли із шиї Олексія по твідовій тканині  піджака, ловлячи на дотик її жорсткість. Глибоко вдихнула   такий рідний аромат моря – незмінні парфуми коханого чоловіка.  Вдихнула, ніби прагнула на все життя  запам’ятати запах того, хто зробив мене по-справжньому щасливою,  хто замінив  батька, матір, всесвіт. Він один. Мій коханий. І байдуже, що я всього лиш коханка.   

-Поглянь, - заметушився, вийняв із кишені  телефон та простяг мені   світлину.

Для годиться,  знову начепила тямущу усмішку. Не хотіла,  але ковзнула поглядом на екран.

І навіщо це зробив?

Очі…

Від тата. В них приховані  розбурхані глибини океану, в них холод і самотність, в них впевненість і крига,  в них влада і якась приреченість. Ті очі пробрались в  самісіньку душу,  вивернули її, викопали найпотаємніші сумніви,  змусили насупитись. Холодне лезо прорізало серце, що пропустило удар.

Він брюнет. Шкіра смугла, ніби загартована сильним вітрами і пекучими морозами. Вуста міцно стулені, вилиці гострі, виразні. Ніс акуратний, тому  його власник трішки  ніжніший з вигляду.

-Ви схожі, - силою волі покосилась на Олексія. Той замріяно милувався фото, від чого душа моя  безжально розірвалась.  Чи стану я колись матір’ю? Чи буде він ось так  гордитись нашими дітьми? Чи стану я нарешті кимось  на його шляху?

-Вадим. До речі, твій одноліток,  - на останньому слові  запнувся, хвилину помовчав, однак, перевівши тему, продовжив: - Він – капітан далекого плавання. Повертається з рейсу й обіцяв затриматись на кілька днів. Марія дуже рада.

Ще б пак! Приїзд єдиного сина, якого бачили вряди-годи. Олексій  розповідав про нього  завжди із захопленням та  вірою в його ідеальність. Що зробиш,   батьки часто  ідеалізують дітей, така вже вона любов.

-Все, пора, - швиденько чмокнув в губки й  направився до дверей. Вже  на виході з кабінету кинув скупе «Я подзвоню».

Сумними  очима та чомусь повними солоної води провела коханого зі свого малесенького кабінетика, поруч з його кафедрою. Поспіхом змахнувши набридливу сльозу, я втупилась в екран робочого комп’ютера.  Аби хоч якось розвіяти тугу та  почуття ревнощів, які  оповили серце, прийнялась переглядати картинки   екзотичних островів,  куди  мріяла при нагоді полетіти. Мріяла…

Моєї зарплатні вистачало аби орендувати невеличку квартирку в передмісті, на продукти та дрібні потреби сучасної  жінки. Салон краси не частіше одного разу в тиждень,  новий одяг – за необхідності,  кава з подружками – виняток,  а не правило. Олексій ніколи не пропонував гроші. Знала: у нього їх достатньо,  та і подарунки робив не бідні. Але у відкрито  мова про моє утримання  ніколи не заводилась.  Гордість? Ні! Я кохала його. Кохала всім серцем,  дарувала себе до останньої краплини. Мов навіжена очікувала чергової зустрічі,  чергового подання у вигляді спільних вихідних в іншому місті,  де не маємо знайомих. Він …

Я жила в постійному  страху, що нас викриють, що  мене виставлять  з університету,  що  мрії про науковий ступінь полетять в небуття, що він банально розлюбить.

Задумавшись, не почула  як двері знову рипнули.

-Кхм.

Я підскочила на місці, мов поруч несподівано вдарив грім. Хоча жінка на порозі була і громом, і блискавицею,  і відром холодної води на голову, і  реалістичним  жахом водночас.

-Інга…

ЇЇ  голос звучав тихо й мелодійно, в ньому немов виспівували тисячі дзвіночків.  Ми не були знайомими, проте ні на хвилину не сумнівалась -  перед мною Марія Заславська. Красива, статна, доглянута жінка, відомий на всю країну лікар-хірург, турботлива дружина, з благовірним якої я сплю,  коли вона їздить на симпозіуми та семінари.

Всередині  погані передчуття забили тривогу.  Інстинкти підказували виштовхати її в коридор, або ганебно  втекти самій. Та я не  спромоглась здійснити ні першого, ні другого.

Дверне полотно  із шумом причинилось, загнавши двох представниць прекрасної статті в пастку під назвою  подружня зрада.  Довгі погляди,   напруга в повітрі,  цілковита тиша, що прорізувалась виключно  моїм збитим диханням,  - це все навколишній світ  обох однаково  зранених,   однаково обманутих, однаково закоханий  і вірних Олексію.  Гордо підвівши голову та окинувши хазяйським оком стіни,  Марія  заговорила  першою:

Непогано прилаштувалась  чужим коштом.

В горлі  пересохло,  різкий спазм вхопив  холодними клешнями нутрощі, вивертаючи їх напоказ. Пальці затремтіти і я  хаотично вчепилась за стіл.

-Не розумію про що Ви…

-Добре, хоч не вдаєш нещасну овечку, яка ні сном ні духом не знає, хто перед її ясними,  хтивими очима.

-Тоді навіщо прийшли? – перейшла я в наступ. Страх втратити коханого виявися сильнішим за переконання розуму. Заперечувати очевидне -   недоречно.