Розділ Х

«Ти зачарувала мене тілом і душею.»

                                    (Джейн Остін. «Гордість і упередження».)

Прощалися довго, розлучатися знову не хотілося. Берта ж особливо не хотіла їхати. І це можна було зрозуміти. Дитина тільки но познайомилася з рідним батьком і бабусею. До того ж дуже швидко з ними порозумілася і , здається, полюбила їх. Анна розуміла, що Дем’ян більше часу приділяє доньці, ніж їй. І це дуже тішило.

• Ну то що , доню, буде тобі про що писати розповідь?, - Анна заглядає у дитячі очі, шукаючи там відповіді на тисячі своїх запитань.
• Тепер я точно всіх здивую! Моя розповідь буде найкращою! Мамо, а про тата я б теж хотіла написати, - раптом додає донька невпевненим голосом. – Можна?
• Доню, давай над цим подумаємо разом, вдома, коли приїдемо.
• Гаразд, - відповідає , але видно , що саме очікування на відповідь, вже їй не дуже подобається.

За вікном автобуса весь час змінюється картинка, а в голові Анни безліч думок, які так і залишилися не до кінця зрозумілими. І головне з них – що з ними тепер буде, як вони мають жити далі? Нічна розмова була не надто простою. Обоє розуміли, що самого кохання мало. Потрібен тверезий розум, адже обставини змінило саме життя. Вони вже не ті молоді безтурботні студенти, які мріяли про спільне життя. Доля розкидала їх в різних кінцях країни. Він має гарну посаду, на його утриманні хвора бабуся.

• Дем’яне, ти не зможеш залишити роботу, ти маєш з бабусею залишатися тут.
• Так, я це розумію. Тут для неї найкращі умови. Але колись настане потім…
• Так не можна. Говорімо про те, що тепер… А тепер мені також не дуже хотілося б полишати свою посаду.  Я вже звикла. Та й доньці буде комфортніше у старій школі.
• Отже, ти вважаєш, що ми і надалі будемо жити окремо?, -  в голосі біль і роздратування.
• Мабуть поки що прийдеться. Навіть, якщо я розрахуюся і приїду до тебе, я просто не зможу тут себе знайти, - вона  тримається з усіх сил, щоб не плакати, сльози вже просяться на поверхню.
• Невже оці проблеми можуть нас знову розлучити?, - це питання повисло в повітрі, як вирок їхнім стосункам. Обоє розуміли всю складність і поки що безвихідь з цієї ситуації.
• Давай не будемо поспішати. У нас все одно попереду ще робочий проект, не забуваймо, що через нього ми не можемо нікому розповісти про нас, - вона намагалася вирівняти гострі кути їхньої розмови.
• Гаразд. Зачекаємо. Все вирішиться , - його обійми і поцілунки заспокоювали і вселяли надію. Вони впораються!

Дитина тихесенько дрімала всю дорогу, Анна ж намагалася спланувати свої подальші дії. Не давав спокою проєкт, що мав колись розпочатись, у разі схвалення його міністерством. Боляче було розуміти, що дні бабусі Берти обмежені і Дем’янові самому важко. А їй складно навіть уявити , що вона робитиме в Києві, у разі свого переїзду до нього. Здається, лише Берта-молодша , в силу своєї молодості і комунікабельності, змогла б швидко адаптуватися в новому соціумі.

 Час від часу від Дем’яна надходили повідомлення. Це розважало, тішило, заспокоювало , надихало. І хоч душа світилася від щастя, чорним апострофом на цьому фоні маячило питання – а що далі?

• Дем’яне Олександровичу, у вас зустріч з міністром о п’ятнадцятій, - отримав повідомлення від секретаря.

Ого, тільки прилетів з відрядження і вже викликає. Ну, зрозуміла річ у чому справа. Вже доповіли про події останніх днів. Дем’ян знав, що вчинив не так як би хотілося всім у міністерстві. Можливо за інших обставин він не був би таким ризиковим. Але це був не той випадок. Особисто для нього це був шанс – один із ста, щоб затримати Анну і знову її знайти. І тепер йому все одно, що скаже міністр. Прикро тільки одне, що постраждає також Віктор, друг Дем’яна і заодно заступник міністра. З легкої руки Віктора , Дем’яну вдалося  затримати Анну ще на один день.

• Вікторе, як ти? Мене викликає Галицький на п’ятнадцяту. Щось уже знаєш?
• Я вже був, отримав як і годиться. Ти наступний. Він сердитий, але жити будемо. Викручуйся!
• Зрозумів. Гаразд, буду пробувати щось доводити.

За той час, що тривав до зустрічі з міністром, Дем’ян устиг кілька разів написати і зателефонувати Анні. І це для нього було головне сьогодні. Що скаже міністр? Як вирішить? Та хай буде як буде! Головне, що  у нього є тепер його Анна і донечка. При самій лише згадці у нього мимоволі в усмішці розтягуються вуста.

• Ні, ну ви подивіться на нього! Його чекає екзекуція у міністра, а він собі сидить і щасливо усміхається!, - Віктор сидить поряд у приймальні Галицького , чекаючи прийому. Їх тепер сповідати мають разом.
• Може це нервове?, - віджартовується Дем’ян.
• Ага, я тебе знаю сто років, і це щось інше! Ти надто спокійний, знаєш як будеш захищатися?
• Знаю.
• Я радий за тебе!, - саркастична усмішка дещо спотворює приємне обличчя друга.

Секретарка спокійно за всім цим спостерігала і мовчки посміхалася.  Їй було уже багато років, вона бачила не одного міністра , і не одного заступника. Молоді хлопці їй подобалися своєю завзятістю і впевненістю. Вона знала, вірніше здогадувалася, що ця чергова крута розмова закінчиться розумним рішенням. Часи надто складні. Команда молода, але дружна і завзята. Можливо щось би і зробили корисного, от якби не обтяжуючі інші попутні організації.

• Заходьте, кличе вас Дмитро Сергійович. Гарного рішення!
• Цілуємо ваші руки!, - віджартувалися і зайшли в кабінет.