Розділ ІХ

   Ніякі звання, ніякі знання педагогіки, якими вони обоє володіли, не могли передбачити  наступні події. Те, чого вони найбільше боялися, сталося дуже мило і весело, так як це могла зробити лише дитина, безпосередньо і наївно.

Авто здійснило свій останній на сьогодні поворот і Дем’ян ввічливо прочинив двері для обох своїх пасажирок. Подав руку Анні і міцно потис, щоб якось заспокоїти хоча і сам був не спокійний. Слідом випурхнув барвистий юний метелик. Дем’ян підтримав дитину і йому захотілося схопити її в обійми.

• Ти як метелик, така ж барвиста, ніжна і літаюча, - він затримав Берту у себе в руках, а потім обережно опустив на землю. Анна зрозуміла  і відчула його біль. Тихцем ніжно торкнулася його руки, коли заходити у ліфт. Ну от, тепер все буде отак, тихцем! А хотілося радіти і кричати на весь світ- це він , мій Ян і наша донечка! Але…

Як тільки двері прочинилася, Берта зайшла відважно першою і зразу ж зустрілася з бабусею. Та вже мабуть довго , сидячи у своєму кріслі, чекала на прихід гостей. ЇЇ, змучені хворобою очі, сяяли радість, коли у квартиру впурхнула молодша Берта.

• Мамо, познайомся, це Берта, Аніна донька, - а в самого такий біль у голосі від того, що не може сказати, що це його донька.
• Добрий день вам, бабусю Берто. Як поживаєте?, - Анна збирала до купи всі свої сили і мудрість.
• Добрий день, бабусю, - нервовий неспокій у квартирі раптом наповнився дитячим дзвінким голосом. Берта підійшла до Берти-старшої і подала їй руку. – Мама розповідала мені про вас і я дуже рада з вами познайомитися.
• А яка ж  я рада, внучечко тебе бачити! Навіть не сподівалася вже дожити до такого щастя, - Анна і Дем’ян завмерли від того, що надалі мало статися. Адже така допитлива і не по роках прониклива дитина, мала поставити наступне запитання і тоді буде крах їхнім таємним планам.
• І я дуже рада, бабусю. Моя бабуся вже померла, тому мені подобається бути вашою внучкою і до того ж ми маємо однакове ім’я, - дитина промовляла і всі розуміли, що ситуація поки що, врятована.

Анна підійшла і обійняла бабусю, за її прикладом шию Берти-старшої обвили рученята правнучки. Сльози котилися з очей в усіх. Дитина , сама не розуміючи чому, мабуть за прикладом старших, також заплакала. Але це були щасливі сльози, слідом за якими квартира наповнилася веселим галасом, дитячим сміхом і тисячею запитань. Бабуся намагалася якнайбільше часу бути з онукою, тому кухня стала свідком вкрадливих обіймів і поцілунків закоханих.

• Яка ж красива і розумна у мене донька,- не міг натішитися Дем’ян.
• Ага, вся у свого татуся, доктора педнаук, - віджартовувалася Анна.
• Ти це серйозно? Вся в мене? А ти помітила, що її комунікабельність на сто відсотків перевищує навіть твою!
• Так, цього у неї не відбереш. Завдяки цьому вона так легко порозумілася з бабусею. І з тобою…
• Але ти відповісиш мені, що я так довго її не бачив і не знав, - жартував, а в голосі був сум за втраченими роками.
• Як саме?, - і поцілунок на додачу.
• Це коли ми будемо на одинці, - а в очах зухвале бажання вже тут і зараз.

День видався напрочуд теплим і яскравим. Навіть якби сонце в цей день заховалося за три шари хмар, для цієї трійці день все одно був би яскравим. Берта була захоплена розвагами, Дем’ян – щасливий, що мав можливість бачити їх поруч, Анна – не могла натішитися своїм щастям, адже нарешті вона відчула як то бути сім’єю. От якби ще все це було уже по справжньому…

Ніхто з них не міг передбачити того, що  сталося після вечері.

• Доню, ти маєш час потішитися своїми подарунками, а я піду до бабусі, допоможу їй повечеряти.
• Гаразд, - мала раділа новим придбанням і готова була перебирати їх знову і знову.
• Я допоможу тобі, - Дем’ян уже готував посуд для вечері.
• Добре, так буде навіть краще.

Бабуся усміхалася їхній дружній появі, але очі були сумні.

• Діти, може час подумати про дитину, а не про роботу.
• Бабусю, що ти маєш на увазі?, - Дем’ян здогадувався, про що мова, він знав свою Берту-старшу як ніхто. Аня тим часом мовчала.
• Моя онучка надто розумна і у вас будуть проблеми по деякім часі. Як ви поясните їй свою теперішню брехню? І заради чого? Повірте, у житті не робота головне. Крім того це вам здається, що  попереду багато часу. А життя – це мить. Повірте мені. Та у вас же на обличчях все написано! Чомусь думаю, що дитина щось та помітила!
• Помітила, бабусю! Вони думають, що дуже хитрі. Я бачила як вони трималися за ручки! А ще… Бабусю, вони цілувалися!, - додала вона пошепки на вухо Берті-старшій.

Дитина все чула і тепер стала спільницею бабусі. Двоє дорослих людей були заскочені зненацька, стояли як два збитошних школярі. Зависло німе питання – а що далі?

• Ви одружитеся?, - Берта сиділа на ліжку біля бабусі і зухвало дивилася на маму і чоловіка, що мимоволі випростав руку і пригорнув її маму до себе.
• Ми б дуже цього хотіли. А ти не будеш заперечувати?, - вихід був один – чим швидше поставити всі крапки над і.
• І у мене тоді буде тато?
• Так,  доню, - нарешті Анна знайшла в собі сили щось промовити.
• За однієї умови!, - Берта враз стала серйозна і похмура, з її обличчя кудись геть зовсім зникла дитяча задерикувата посмішка і безтурботність.
• Слухаю тебе уважно!, - Дем’ян підійшов до ліжка і взяв Берту на руки. Вона дозволила і навіть обійняла його за шию. Берта-старша уважно спостерігала, Анна перестала дихати, здогадуючись про проблему.
• Ти не будеш нас ображати, не будеш маму бити?, - це було для Довженків, як грім серед ясного неба. Тільки Анна розуміла свою дитину.
• Я дуже-дуже кохаю твою маму, доню. І довго чекав зустрічі з вами! Тому обіцяю, що буду вас обох любити і берегти!
• Донечко, Дем’ян, він… він твій тато. Справжній тато. Колись я розповім тобі все. Просто він не знав, що ти у нього є, - Анна ледве могла говорити, але вирішила сказати все. Вони обоє розуміли, що бабуся мала рацію.
• От тепер я піду у далеку дорогу щасливою!, - сльози радості котилися по старечих щоках.