Розділ VІІІ

Вранці Анна попрощалася з бабусею і пообіцяла незабаром привезти правнучку. Прощання з Дем’яном не було таким швидким, розлучатися знову не хотілося! На вокзал , до автобуса вона його не пустила, бо там міг бути хтось знайомий. Тому , з заплаканими очима, зацілованими вустами , з величезним букетом троянд та безмежним бажанням повернутися до коханого, вона попрямувала до свого автобуса. А там і справді були знайомі обличчя. Це була п’ятниця і в такий день столицю зазвичай на вихідні покидають студенти або ті, хто працює в Києві. Вона ще раз переконалася у мудрості їхнього рішення, адже ніхто не повинен знати про їхні стосунки. Це завадило б проєкту, але ще більше страшно було за доньку. Як вона сприйме новину про батька? Такого  вченого – батька. Адже, щоб рятувати себе від втраченого кохання, він занурився в науку. І от саме це і посприяло їхній новій зустрічі.

****

• Аню, привіт!, - почула вона у слухавці,  номер був хоч і знайомий, але голос видався не знайомим.
• Зою, це ти? Не можу щось зрозуміти.
• Аню, це я. Вибач, але не можу говорити.
• Що сталося?, - Анна не на жарт стривожилася. Адже залишала доньку у подруги на час поїздки.
• Я у лікарні. Ти вже скоро приїдеш? Ми тебе чекали ще вчора.
• Я їду. Скоро буду. Щось сталося?, - перепитала, бо вранці розмовляла з дочкою і та нічого особливого не повідомила.
• Приїдеш, розповім. Забери мою Лізку до себе.
• Ви знову з Петром воювали?
• Так. Бувай, - промовила і вимкнула телефон.

Анна не на жарт злякалася. Зоя з Петром жили поряд. І все у них було б добре, якби Петро не ревнував страшенно її до інших. Зойка була досить гарною і привабливою, веселою, товариською. Але на свою біду любила свого красеня до безтями. Це було у них взаємно. Жили ніби за правилом – б’є , бо любить. Скільки разів доводилося їх з Лізкою рятувати від його приступів ревнивого гніву. І от тепер Зоя у лікарні, отже наслідки серйозні. Але ще страшніше те, що ,очевидно, її дитина стала свідком того дійства.

• Донечко, ти у школі?, - зразу ж зателефонувала, не зважаючи на те, що за розкладом був ще урок.
• Так, у мене урок.
• Вийди з класу, потрібно поговорити.
• Гаразд, я передзвоню.
• Привіт, мамо. Що ти хотіла?, - по деякім часі почула у слухавці голос своєї любої Берти.
• Доню, що  у вас там трапилося? Я говорила з тьотьою Зоєю, вона у лікарні. Просить, щоб  ми Лізу до себе забрали. З вами все нормально?
• Мам, приїдеш, я все розповім. Ти скоро? З нами все нормально, - Аня розуміла з того як бринів голос дитини, що не все так нормально.
• Я вже майже приїхала. Зараз поїду у лікарню до Зої. Потім прийду у школу, заберу вас з Лізою. Все буде добре, донечко.
• Гаразд, чекаю на тебе, - маленьке наїжачене дівчатко пом’якшило свій тон. Дитина виросла у спокої і рівновазі і раптом стала глядачем такого спектаклю, зрозуміло, що їй було страшко і зараз настрій не найкращий.

З того, що змогла розпухлими губами розповісти Зоя, Анна зрозуміла, що її дитина бачила і чула все. Зойка у лікарні на довго, бо  зломила ребро як упала на стіл, має струс мозку  і силу-силенну синців.

• Я цього разу тобі нічого казати вже не буду, бо слова мої вичерпалися. Лізу заберемо до себе. Одужуй, - Анна зібралася йти .
• Ні, приїхала моя мама, казала, що поживе у нас, поки мене не буде, то Ліза залишиться вдома.
• Ну от і добре, може твоя мама його  напоумить. А він що?
• Приходив, каявся, просився.
• У вас так завжди. Гаразд, я йду, а ти одужуй.

Саме страшне її чекало попереду. Вона навіть не підозрювала.

• Мамо, це щось страшне було, - дитина кинулася в обійми матерів , як тільки закрилися за ними двері.
• Доню, заспокойся, я тут, я поруч. Більше не підеш туди, - але вона не могла зупинити потік своїх сліз.
• Ти б бачила як він бився, що він їй говорив! Як добре, що у мене немає батька!, - Берта плакала і здригалася лише від самої згадки про ті події. Анна тримала дитину в обіймах, гладила голову  і заспокоювала, але від останньої фрази уже заспокійливе потрібне було і їй.
• Донечко, що ти таке кажеш?! Не всі ж батьки такі. У більшості твоїх друзів у сім’ях все гаразд!
• Ні, я не хочу ніякого батька, щоб от таке переживати. Ліза до цього часу не розмовляє ні з ким, лише плаче. Вона у школу не захотіла йти сьогодні.
• А де вона?
• Бабуся приїхала, вона з нею.
• Ти по телефону у ранковій розмові нічого мені сказала.
• Я трималася, не хотіла тебе хвилювати.
• Моя ж ти хороша, сама в такому стресі, а мене не хотіла хвилювати. Я тебе дуже люблю, - намагалася розрадити і заспокоїти дитину як могла, а в самої в голові тисячу думок. Як же тепер познайомити з батьком? Це мало б бути радісною і щасливою подією для дитини. А тепер? Потрібен час. Його якраз то і не дуже багато. Бабуся Берта в край важкому стані, а так хотілося , щоб вона зустрілася з правнучкою. Та й за Дем’яном сумно. Він кожну годину шле повідомлення як уже скучив. Як завжди у скрутних випадках, рішення приходить випадково і раптово.
• Мам, мені з літератури потрібно написати опис, розповідь чи повідомлення. Я обрала розповідь, хочу написати як ми відпочивали в Карпатах. А ти мені допоможеш, бо я вже дещо позабувала?,- дитина говорить, а в мами вже зріє план.
• Гаразд, але у мене є інша ідейка.
• Яка?, - зацікавилася Берта.
• Доню, а давай ми з тобою гайнемо в столицю. От і будуть тобі свіжі враження, зможеш написати самостійно. Хочеш?
• А що ми там будемо робити?, - план вимальовувався в голові Анни швидко.
• У Києві живе моя гарна знайома, поїдемо до неї. Можливо заночуємо, якщо захочемо залишитися ще на один день. Помандруємо по місту, виставками, підемо в театр, цирк. Як тобі таке?, - запитувала і надіялася на згоду.
• А коли поїдемо?, - дитина все ще серйозно запитувала, хоч уже видно було, що радіє з майбутньої подорожі. А їй так хотілося, щоб дитина чим швидше зітерла з пам’яті спогади про пережиті дні .
• Можемо навіть завтра вранці. Згодна?
• Так, згодна, - мала кинулася обіймати маму не підозрюючи , що незабаром зустрінеться з батьком.