Розділ VІІ

• Скільки Берті років?, - наполягала бабуся, сльози котилися по старечих щоках, вона зразу зрозуміла, що я назвала так не тільки тому, що подобається це ім’я.
• Одинадцять,- відповіла і замовкла. Бабуся також мовчала. А потім:
• Анничко, рідненька, скажи мені правду. Я хочу померти щасливою.
• Ви не помирайте, але будьте щасливою. Ви правильно думаєте. Берта  - ваша правнучка. Але я не можу про це сказати Дем’яну.
• Можеш, доню. Можеш. Він буде щасливий. Адже він так і не одружився. Все тебе шукав і чекав на тебе.
• Як? Але ж у нього мала народитися дитина. Він покинув свою дитину?
• Ні, доню. То була неправда. Він тобі все сам розповість. Вислухай його і будьте щасливі разом! А я щаслива вже!. Я знала, що в мій дім з твоїм приходом ще тоді заглянуло щастя. Жаль втрачених років і я в цьому винна. Я залишаю вам все. Дні мої уже можна порахувати, я це відчуваю. Але я дуже щаслива! Дякую тобі, Анечко! 

 Вона тримала своєю тремтячою рукою руку Анни і повторяла про те, що  вона щаслива. Зайшов Дем’ян і запропонував їй сніданок. Вона погодилася.

• Ого, неочікувано. Зазвичай ти відмовляєшся. Я радий. Впевнений , це ти так впливаєш на бабусю, - він зазирає в очі Анні і шукає там підтримку.
• Так, бабусю, вам потрібно їсти , набиратися сил. І жити. Вам є заради чого жити!
• Дякую, доню. Так, мені є заради чого ще жити! Але… на те Божа воля!

Дем’ян приніс сніданок , Аня допомогла нагодувати бабусю.

• Ходімо, поснідаємо тепер і ми, - запросив Дем’ян.
• Яне, я не хочу їсти, хіба що кави.
• Гаразд, п’ємо каву, а потім в їдальню підемо поснідаємо. У нас там гарно готують, я часто туди забігаю.

Каву пили мовчки. У повітрі літало не доказане, не доціловане, не долюблене. Вона хотіла тонути в його обіймах, він не міг вгамувати серце від ранкового поцілунку, що давав надію. Вона не відштовхнула, а навпаки, відповіла. Гаряче і ніжно. Де ж ти пропадала всі ці роки?! Де ж був ти , моє єдине кохання?! Погляди зустрічалися, запитували, а відповісти , поки що, не було сил. Аня підійшла до мийки, помила обидві чашки від випитої кави. І завмерла від дотику його рук. Він підійшов ззаду і обійняв за плечі.

• Який би я був щасливий, щоб таким був кожен мій ранок! Поруч з тобою!
• Я також!, - відповіла, бо вже була впевнена, що не хоче бути без нього і хвилини.
• Я не можу повірити, ти справді це кажеш!?, - він повернув її до себе так раптово і з такою силою, що вона упала йому на груди і вже не хотіла від них відриватися.
• Так, Дем’яне, я кохаю тебе як і кохала. Я чекала на тебе всі ці роки!
• Люба моя, я кохаю тебе безтямно! Ми одружимося за кілька днів. Я не зможу без тебе , я нікуди тебе тепер не відпущу!
• Відпустиш!, - промовила і зазирнула йому в очі. В них  - тривога. – Відпустиш, обов’язково відпустиш. На мене чекає донечка. Берта.
• Щооо?
• Так, твоя донечка – Берта! Їй одинадцять. Вона також чекає на тебе.

А далі як у казці. Сльози радості, докори, сміх через сльози, кружляння на руках, обійми, поцілунки.

• Ходімо, скажемо бабусі!
• Не потрібно!
• Чому?!
• Бо я все вже їй сказала!
• А чому ж мені…
• А тепер і тобі, докторе педнаук! Ходімо вже, а то ти запізнюєшся на роботу, -  жартувала, а очі були на мокрому місці. Скільки вимріяно про цю хвилину! Якими складними були плани повідомлення про донечку, а вийшло зовсім все інакше. Вона була щаслива! Він ще щасливішим! Але хіба можна це виміряти ?!

Біля Міністерства стояла група людей  і терпляче очікувала на зустріч із Дем’яном Довженком, про що було домовлено ще вчора у телефонному режимі. Він запізнювався. Чомусь не було і Анни Павлівни, директорки, яка вчорашнім своїм виступом змусила групу залишитися і працювати на наступний день.

 Аж ось із-за рогу з’явилася постать Анни. У групі людей помітне пожвавлення.

• Нарешті, хоч якісь зміни! А то ми вже не знаємо, що робити далі. Довженка немає, тебе немає, - Оксана Іванівна докоряла, але не злостиво. Розуміла, що Довженко на службі, а в міністерстві ще більше справ, ніж у неї в Управлінні.
• Я добиралася довго, не розрахувала час, - так відповіла Аня, але це десь було і чесно, і не дуже. А що у нас за планом?
• То тепер можемо вже йти. Довженко щойно скинув ось номер кімнати, де ми будемо працювати.

Анна була у скрутному становищі. По дорозі вони домовилися, що  не знають одне одного. Їй прийдеться грати роль незнайомки. Як це буде?

Він зустрів їх приязно, з усіма привітався за руку, був сама люб’язність. Його харизма зашкалювала, жінки танули. Ох, не легко їй прийдеться сьогодні!

День був напруженим, але разом з тим і цікавим. За круглим столом зустрілися фахівці міністерства, Координаційного центру з розвитку сімейного виховання та догляду дітей. уповноважена з прав дитини та дитячої реабілітації. Всі мали свої погляди на одну і ту ж проблему. Сторони намагалися дослуховуватися і розуміти проблему глибше, щоб створити сучасну систему підтримкм, яка дасть змогу дітям з особливими освітніми потребами навчатися та максимально розкрити свій потенціал.