Розділ VІ

• Анно Павлівно, ви що собі оце дозволили?, - запитала заступник Управління освіти, яка і була керівником  групи. В її голосі не було злості, роздратування, навпаки, Анна відчула підтримку і , навіть, якесь піднесення. Всі інші члени групи, такі ж директори спеціальних шкіл, як і вона, притихли, очікуючи бурі. Але згодом зрозуміли, що м’яч на їхньому полі!
• Я просто висловила свою власну думку! І це не лише моя думка!
• Так, ти молодець! Ти навіть не здогадуєшся, що тільки що ще зробила!, -  тут уже була Анна  здивована.
• І що такого я зробила ще?
• Я тільки що говорила з цим Довженком по телефону.
• Як, уже?, - вирвалося у Анни так несподівано, що колеги не зрозуміли чи то крик відчаю, чи то крик радості.
• Так, він просив зателефонувати і я це зробила. Розумний, знаєте і інтелігентний чоловік! Але головне, він організовує нам на завтра круглий стіл за участі нашої групи, будуть журналісти. Крім того , мабуть, наша область буде включена в цю програму з вивчення даного питання. І саме головне, як сказав Довженко, ти своїм виступом відсунула цьогорішню плановану оптимізацію принаймні ще на один рік, або й більше.
• Отже , наш заклад вільно подихає ще один рік?, - чи то запитував, чи то стверджував один із директорів.
• Дякуємо, Анно, що не злякалася і виступила!, - вони їй  дякували, а в її голові як гілка в дощову і вітряну погоду об шибку, билася думка про те, що  вони сьогодні не їдуть додому, а залишаються ще на добу. І про те, що вона завтра матиме багато часу бути поруч з ним. Вона хотіла цього? Хотіла! Інакше б вийшла з залу. Інакше б не пішла на трибуну! Вона сама це спровокувала! Ну й нехай! Врешті, що вона кому винна? Вона хоче його бачити, його чути, вона хоче, щоб він торкнувся її руки ще бодай раз, заглянув у її очі так, як ніхто і ніколи не міг цього зробити!
• Дякую, колеги , за довіру. Просто комусь потрібно було зупинити ці колеса і перенаправити їх в іншому напрямку.  Дякую, Оксано Іванівно, що не лаєте мене за самовільний вибрик.
• Аннушка, може б і лаяла, бо ж самі розумієте, що за вами стоять ваші заклади, а за моєю спиною, всі ви. Тому завжди потрібно діяти обдувано і зважено. Але сьогодні це просто фортуна. Просто цей Довженко , він якийсь  особливий. Другий би на його місці побоявся б, також самовільно як і ти,  повернути це питання з голови на ноги, та так ,що ніби він тут і ні при чому. Ніби це ти своїм виступом, та тим, що тебе так усі підтримали, повернула це питання на повторне вивчення. Він міг би вчинити і інакше. Тобто ми всі  розуміємо, що себе і свою кар’єру, він поставив під удар. Не кожен зможе!
• Він такий!, - бовкнула вона, зовсім не думаючи про наслідки, бо в цей час обдумувала як завтра втриматися у сідлі.
• Тобто, він такий? Ви знайомі?
• Ні, що ви! Це я просто згадала, що  він мені сказав, коли допомагав залишати сцену.
• І що ж ?,- вуха колег перетворилися на мікрофони.
• Та нічого особливого, просто побажав успіхів, - вона збрехала?, ні, бо щось подібне про підтримку  він їй говорив, але не після, а до того.
• Гаразд, колеги. Тепер організаційні питання. Так як ми залишаємося, нам пропонують готель, ми самі оплатимо, а Управління потім поверне кошти. От за вечерю у ресторані коштів не повернуть, але так як ми цю конференцію сьогодні зробили, тому дозволимо собі таку розкіш. Пані Анно, ваша вечеря за рахунок Управління, - пожартувала Оксана.

     Готельні номери були гарні. Всі були задоволені. Але Анна відмовилася, аргументувавши це тим, що поїде побачитися з подругою. Насправді вона хотіла до мами. Вірніше до маминої квартири, яку берегла не лише як пам’ять, а й для своєї донечки. Вже багато років не була у своїй квартирі. З того часу, як мамине серце зупинилося, не могла більше навідуватися сюди. Крім того не хотіла. Боялася десь випадково щось дізнатися про Дем’яна, про його сім’ю. Це було боляче. Тому квартирою опікувалася сусідка. Сьогодні вже щось приховати було складно, тому вирішила, що поїде туди.

• А в ресторан з нами?
• А в ресторан піду!, - віджартувалася зухвало, - я ж також голодна, та ще й за рахунок Управління гріх не повечеряти.

Настрій був чудовий в усіх. А в неї?

 Після вечері, коли ще всі залишалися в ресторані, вона вискочила у весняну зоряну ніч на паркову і здійняла руку , зупиняючи таксі. Але здригнулася від того, що її талію обхопила дужа чоловіча рука. Вона зойкнула, рвучко повернулася до нахаби і …повисла на руках Дем’яна.

• Ти чого ж так злякалася, рідна моя, це ж я, - він промовляв це якомога спокійно і ніжно, міцно пригортав до себе і просив відкрити очі. А вона не могла їх відкрити, бо це означало б, що вона повинна відштовхнути його, а вона не хотіла. Вона хотіла б так вічно бути в його обіймах, чути його подих, його голос.
• Дем’яне, облиш мене, - врешті спромоглася видихнути і промовити його ім’я.
• Ніколи і нізащо, - це звучало категорично.
• Чому ти це робиш?
• Ти почала!
• Так, це я винна! Тому , відпусти! Я піду. Нам не можна бути поруч!
• Чому?
• Я не хочу, щоб хтось це побачив, не хочу, щоб хтось знав, що ми знайомі.
• А я хочу!
• Ні, ніколи!
• Нам потрібно поговорити!, - і він безцеремонно взяв її на руки і поніс до свого автомобіля.
• Ого, а ти що, тут чекав на мене чи це випадковість?
• Ні, це не випадковість. Я вас сюди направив. І я тут на тебе чекав.
• А якби я вийшла з колегами, що б ти  тоді зробив?
• Діяв би по ситуації. Але, в будь-якому випадку, ми сьогодні поговоримо.
• Куди ми їдемо?
• До мене!
• Тобто, як це , до тебе? А твоя сім’я? А …
• Немає ніякого  А. Я сам , один. Живу там же . Бабуся буде рада тебе бачити!
• Бабуся Берта, вона…
• Так , вона тримається. Тримається з усіх сил і чекає на тебе!
• Гаразд, заради бабусі я поїду до тебе на кілька хвилин, але потім …
• Потім, буде потім…