Розділ ІІІ

Красива, мила і ніжна весна, що несла пробудження природі та заодно і пробудження людським почуттям, уже раптом увійшла у гаряче літо, таке ж  спекотне, як і студентські дні останньої сесії. Залишаються повільно позаду дні терплячої підготовки і здачі випускних екзаменів, наростає хвиля радості від завершення та неспокою перед невідомістю, а ще тривожить невідомість у стосунках молодих людей.

Сьогодні зданий черговий і останній екзамен. Вони, ніжно тримаючись за руки, поволі піднімалися бульваром, відмахуючись від надоїдливого пуху розквітлих тополь. Мріяли про майбутнє, згадували минуле.

• Ходімо до мене, на нас чекає бабуся.
• Не зручно якось, - вона вагалася. З бабусею вони вже знайомилися , то ж нічого особливого не сталося б, але вона чомусь сьогодні внутрішньо відчувала неспокій.
• Бабуся мені наказала тебе сьогодні привести, - він це навмисно, і вона це розуміє.
• Гаразд, якщо бабуся так хоче…, - вони розсміялися. Настрій чудовий як і сьогоднішній день.

Бабуся  Берта радо зустріла їх , ніби і справді очікувала.

• Чому ти не лежиш, бабусю? Тобі ж не можна вставати!, - в його голосі чути було непідробну тривогу за здоров’я бабусі.
• Щось знову трапилося?, - перепитала, також розхвилювавшись за її здоров’я.
• Так , сьогодні вночі швидку викликав знову. Ніяк не можемо впоратися самі з її хворобою, - видно було, як йому боляче за свою бабусю.
• Співчуваю, тобі не легко.
• Я її дуже люблю. Вона дуже добра і лагідна. Тому сюди і переїхав, щоб бути поряд. Ліки не допомагають. Я навіть до храму тоді ходив, щоб помолитися за її одужання!, - промовив і обхопив своїми дужими руками так міцно, що навіть не вірилося, як може поєднуватися міць і ніжність в одній людині. – Мабуть потрібно було піти тоді ще й тому, що ти там була!
• Ти тоді молився про її здоров’я?
• Так! Я так хочу, щоб вона жила сто років!
• Так і буде! Яне, ходімо запитаємо бабусю, можливо їй потрібно чимось допомогти.
• Бабусю, я вам привів помічницю, - бабуся на кухні просівала борошно.
• Ви щось плануєте з борошном?, - перепитала, бо також любила працювати з ним.
• Донечко, хочу вареничків вам зварити.
• Давайте я сама це зроблю, а ви йдіть полежте тим часом, вам не можна зараз працювати.
• Доню, тоді давай разом.
• Гаразд, я буду місити тісто, а ви просто посидьте біля мене, розкажіть щось про Яна, - запропонувала і побачила як змінився погляд бабусі. Вона вмить стала зосередженіша і разом з тим ще лагідніша.
• Доню, ти так називаєш мого хлопчика?
• Так , якось так вийшло само, мені так подобається та й Дем’ян не заперечує.
• Це добре…, - тихенько, ніби тільки для себе промовила бабуся Берта.
• Бабусю, у вас ім’я не українське, можна поцікавитися , чому?,  - запитала, а вже потім подумала, чи доречно це було робити.
• Янек не розповідав?, - перепитала , але розмову перебив Дем’ян:
• Дівчата, - звернувся до них , завітавши на кухню, - я вас залишу на деякий час, передзвонили з «Калача», потрібно дещо залагодити. Я скоро. Анюта, не йди, дочекайся мене, гаразд?
• Гаразд, а ти на довго? Ми зараз вареників наваримо…
• Я постараюсь швиденько, -  він підійшов і поцілував у щоку їх обох. Аня зашарілася, а бабусині очі звеселилися враз від побаченого.
• Будь там кругом обережним, - нагадала йому , як мабуть і завше, бабуся.

Аня  встигла вимісити тісто , наліпити вареників уподовж розповіді бабусі Берти. У неї був дуже красивий говір, як і у Яна. Вона народилася у далекій Прибалтиці, там і навчалася, і працювала , аж поки  згодом  українець-дідусь, тоді ще молодий і красивий капітан, моряк, закохався  у молоденьку фінансистку Берту , та згодом перевіз її сюди у Київ. Так і прожила тут всі свої роки, народила двох дітей, але має лише одного любимого онука. Залишилася в Естонії  невістка , мама Яна. Батько ж його, її син, два роки як загинув. Тоді ж у тій страшній катастрофі загинули і її молодший син з невісткою. Чоловік її помер уже давно від важкої хвороби. Тому Ян і опікується нею. Вони говорили-говорили, їм обом було цікаво, а Ян все не приходив.

• Анічка, донечко, звари вареників та поїж, хто знає , коли він прийде.
• Ні, я не хочу. Давайте я вам кілька штук зварю, а ми потім.
• Ні, сонечко, мені не можна. Це вже  я потім, з вами, може одного з’їм. А ти, я думаю, що стомилася, то піди в Яновій кімнаті, приляж, відпочинь. А я піду до себе полежу. Гаразд?
• Гаразд, бабусю. Можна я вас також так буду називати.
• Можна, донечко, мені дуже це приємно. Іди, відпочинь.

Вона  лягла скраєчку на ліжку і відразу зрозуміла, що справді втомилася. Ніч перед цим була недоспана, адже готувалася до іспиту, потім тривога за іспит, адже попереду вимальовувався диплом з відзнакою, як і у Дем’яна. У групі вже звикли потроху до їхньої пари, називали  жартома «червонокнижниками» за їхні оцінки, за їхню незрозуміло як і чим поєднану дружбу. Лише вони знали точно, що їм було добре разом.