Розділ ІІ

Наступним  недільним ранком яскравого і теплого травня , Дем’ян запросив її на прогулянку весняним містом. Ніколи не забуде його очей, коли він побачив її у тій сукні.

• Ти мовби метелик!, - вирвалося з його грудей порівняння. Він дивився, очі іскрились, усмішка мимоволі розтягувала вуста, а руки потяглися до неї. І продовжив : – Веселий, ніжний, яскравий метелик! Незвичайний метелик!
• Та звичайна я, - лише й спромоглася відповісти.

   Їй і самій ця сукня сподобалася, коли  побачила її у вітрині. Яскраві, різнокольорові півкола розкидані по рожевому полю ніжного шифону навіть не діставали  колін. Стрункі ноги виглядали з-під сукні , привабливо занурившись у легенькі, біленькі босоніжки. Вона  сама собі подобалася у цьому вбранні, тому не дивною була реакція Дем’яна. В пориві захоплення він взяв її за руку і пригорнув до себе. Так відверто це було вперше. Була здивована , вражена, і, якщо чесно, щаслива. Вони потоваришували, цікаво проводили разом час, але ніколи не подавали одне одному ніякого натяку на щось більше. Хіба що того разу.. Ну, коли поцілував ніжно і невпевнено.  І от сьогодні…

• Я планував дещо інше сьогодні, але… Ти змінила мої плани. Довірся мені, - і він , тримаючи її руку все ще у своїй, повів  у протилежному від зупинки трамвая напрямку.

 Вона  довірилася. Вони підійшли до будинку на Бульварі Шевченка. Вірніше на стоянку автомобілів. І лише тепер стало  зрозуміло, що він дістає ключі від автівки, вона  так розуміє, що своєї. Раніше ніколи не думала про те, що у нього є свій автомобіль, та ще й не один ,адже на навчання приходив завжди на своїх двох, щоправда йти йому три хвилини до університету. Про автомобілі Аня  знала у межах загального , тому оцінила його просто – красивий і зручний.

• Ти не хочеш сказати куди ми мандруємо?, - запитала, коли вже вирушили у довгу мандрівку Великою Васильківською. Він мовчав весь цей час, а на вустах грала приваблива посмішка. Аня  відчувала , що він в цей час щось планує.
• Не скажу. Нехай це буде для тебе несподіванкою. Хочу побачити твої очі, - і він замріяно подивився справді їй в очі. Це збентежило. Вона відчула , як рум’янець поповз аж до  вух. Він це помітив.
• Ти красива… коли зашарілася, - сам не повірив, здається, що  це промовив, тому швиденько так виправився.

Аня була збентежена, тому вирішила краще розглядати краєвиди, і так їй знайомі, за вікном.  Розуміла, що вони десь у Голосіївському районі. А незабаром і кінцевий пункт їхнього маршруту став зрозумілим. Це  ВДНГ. І вони на єдиній в Україні виставці-фермі живих тропічних метеликів.

• Ти це серйозно?!, - її очі , недоречно навіть  порівняти їх будь з чим, від здивування втратили свій первісний вигляд. Вона  це побачила в очах Дем’яна. Він був задоволений, збуджений, радісний від того, що зумів її вразити.

 Це було неймовірне видовище! Всюди, на кущах, деревах, вазонах, шафах, обличчях людей, на одязі,  були метелики. Здається, не було жодного відвідувача на цій фермі, який мав би насуплений вигляд. Особливо ж діти! Аня  і сама не втрималася, коли черговий метелик ніжно сколихнув повітря біля її обличчя і торкнувся  волосся.  Подих раптом збився, серце скочило у грудях вище звичайного рівня, а  натомість там заметушилися такі ж метелики. Це ж чого? Невже так вразив метелик у себе на лобі? Ні! Це інше! Рука, що обережно, як помах крила метелика, торкалася її плеча, її талії, очі, що так допитливо вдивлялися в її , ніби для того, щоб побачити там всі десять балів шторму з десяти можливих , який  сколихнув її з середини, коли його руки торкалися її тіла. Йому це вдалося!  Вони стояли біля вітрини з колекцією, навколо метушилися  різнобарвні метелики, а в їхніх душах  розквітала веселка. Це було щось нове і цікаве у цих стосунках.

• Ти сама, як метелик! Давай я тебе сфотографую. Буде гарна пам’ять про цей день!
• Молоді люди, я вам можу запропонувати щось інше на згадку про цей день і цих метеликів, - раптом почули у себе за спиною чийсь голос.
• І що ж це?, - перепитав Дем’ян.
• Тату . У вигляді метелика.
• Ми подумаємо, - відповів за них обох , але потім все ж запропонував їй піти подивитися до майстра у його майстерню.
• Я ніколи такого не робила. Навіть не уявляю собі, як би це було.
• А давай зробимо одного метелика на двох.
• Тобто?!, - вона розуміла про що він, але стало зовсім не по собі. Вони ж не були ще у таких стосунках, щоб поєднувати себе одним метеликом.
• Я хочу, щоб ти була завжди поруч!, - сказав це дуже тихо, але досить впевнено і нахилився близько-близько до її обличчя. – Можна?
• Що?, - перепитала, бо й справді не дуже зрозуміла, що саме має на увазі.
• Поцілувати тебе!, - але відповідати вже було ніколи, бо він торкався її зляканих очей і напіввідкритих  вуст. Поруч були люди і вона зупинила його.
• Вибач, але поруч діти. І я не готова ще…
• Вибач, не хотів образити…
• Ні, що ти, ти не образив, але…
• Ходімо!

Він переконливо взяв за руку і вони вийшли з цього раю. Щоб потрапити в інший.

   З цього дня вони разом ходили на пари і ні від кого не приховували свої стосунки.