Розділ І

"Можливо в цьому світі ти лише проста людина, але для когось ти цілий світ".                                         Вона була нічим не примітна. Так завжди вважала сама, а чи так вважали інші, не відомо. Звичайна зовнішність, звичайний ріст, звичайні успіхи в житті, не звичайним був лише погляд допитливих очей. Успіхи у навчанні були , якщо що, то гарні. А ще уміння тримати біля себе аудиторію. Вона була звичайною, але уміла спілкуватися з усіма, співчувати, розуміти, порадити, втішити, підтримати, розвеселити. Коло її друзів неймовірне. Від студентів-одногрупників, студентів-старшокурсників до батьків друзів та викладачів універу. З усіма знаходила спільну мову. У сучасному світі це називають чудернацьким словом -  комунікабельність. У неї вона зашкалювала ця комунікабельність.  Та чи все так було добре у самої Анни? Попри те, що всі навколо друзі, себе вона відчувала самотньою. Красуні подруги вже вкотре закохувалися, і при тому - у її ж таки друзів, деякі вже встигли вискочити заміж, а деякі , навіть, уже й розлучитися. Для неї всі були друзі, вона відчувала, що її поважають, з нею мають бажання спілкуватися. Але не було того єдиного, за ким би у вогонь, і у воду…

 Аж до того часу, коли…

  Одного дня у їхній аудиторії з’явився новий студент.   І все.

 Дівчата ніби з глузду з’їхали, хлопці тихо заздрили. З багатьох причин. Як стало відомо, Дем’ян перевівся із престижного зарубіжного  вишу з невідомих, поки що, причин. Це інтригувало ! Те, що він красень, заперечувати ніхто і не збирався. Одягався спокійно, але стильно. Статурою – Аполлон!  Розумом? Хто його знає, поки що нічого достеменно не відомо, але дівчата мліли від його зовнішності. Хлопці… Це був виклик! Для багатьох стелилися доріжка у спортзал…

 Що ж до самого героя цієї повісті, то  він вів себе надто спокійно, навіть усамітнено. На парах працював, у вільний час весь час з кимось спілкувався телефоном. На знайомства відповідав, але не дуже ними переймався. Ніхто не міг зрозуміти, він зверхній до всіх, чи байдужий до всіх,  і чи  є надія його зрозуміти? На заняття приходив регулярно, але пішки, що було дивно, бо з його зовнішності і поведінки, здавалося , що  у нього парк автомобілів. Крім того, дехто уже прислідкував, що він запросто спілкується з ректором. Дослідження  ці тривають ось уже кілька місяців, але великих результатів не дали. 

*****

Вона мешкала в дев’ятиповерхівці на Івана Франка, тому завжди долала шлях повз  Володимирський  собор. Заходила туди зрідка, надто вже приваблювала краса фресок та акустика собору.

Сьогодні неділя, тому вирішила зайти на службу. Поставила свічку за здоров’я мами , за свої успіхи в навчанні,  прочитала молитву і вже зібралася виходити, коли погляд зупинився на красивому профілі з молитовно складеними руками. Вона застигла. Профіль її зачарував – витончені обриси лоба, носа, підборіддя, а особливо ж красиві вуста, все це мало вольовий і разом з тим, чомусь , ніжних характер. Захотілося відразу ж взяти до рук олівець! Але чому цей профіль так когось нагадує?! Повірити не можу!, мало не вигукнула, коли чоловік раптом повернувся обличчям до неї. Їхні погляди зустрілися. В ту ж мить вона заховалася у юрбі людей і тихцем вислизнула з храму. Серце мало не виривалося з грудей, у горлі здушив переляк і сором. Вона витріщалася на нього деякий час, бо не могла відірвати погляду. Що він тепер подумає про неї? Якась не сповна розуму!  Сіла на лавці за храмом і намагалася прийти до тями. Розкішний кущ бузку приховав її присутність і вона була спокійна, що ніхто її тут не побачить.

• Привіт, красуне!, - почула над головою і з грудей вирвався зойк.
• Ох, хіба ж можна так лякати?!
• А хіба можна так швидко втікати?, - запитав і вона потонула у його погляді.
• Я й не втікала. Просто вирішила, що вже мені час іти, - вона намагалася виправдати свою втечу, але це виходило не переконливо.
• Зрозумів. Ти часто тут буваєш?, - запитував він і сідав поруч на лаву.
• Та ні. Інколи заходжу.
• Що тебе сюди веде?, - наполягав він.
• Я просто люблю малювати і тут отримую певне натхнення. Мені  подобається тут все.
• Розумію. Покажеш колись? Люблю творчих людей, - на цих словах вона знову втратила спокій.
• Гаразд. Можливо колись, потім…
• Ми в одній групі навчаємося, я знаю, що тебе звуть Анею. Але так і не познайомилися як слід.
• Дем’яне…, так я знаю, що тебе звуть саме так, але у нас не було ні нагоди…
• Ні бажання, ти хочеш сказати?, - він продовжив її думку саме так, хоча  вона мала сказати  інакше.
• …Ні потреби, -  я хотіла так сказати.
• Гаразд. А тепер у нас є бажання і потреба?, - а потім виправив сам себе. – Вірніше , у мене є таке бажання. А у тебе?, - він пильно дивився їй в очі своїми такими красивим і розумними очима, що вона , якби й хотіла відповісти інакше, то все одно відповіла б :
• Так, я думаю, що навчатися в одній групі і не бути знайомими, це недоречно, - намагалася приховати своє справжнє бажання.
• Я тебе зрозумів, - він засміявся з того, як вона викрутилася з його пастки.
• Можна запитати тебе? Чому саме Володимирський ?
• Я тут недалеко на бульварі мешкаю. А ти?
• Я також тут поруч. На Франка.
• О, то ми сусіди! Може пройдемося трішки, там на Ярославому Валу біля Золотих воріт є чудова книгарня-кав’ярня. Ти там бувала?
• Авжеж. Я дуже люблю це місце!
• Ходімо!, - він встав , подав їй руку.