Казка

Жив собі на світі звичайний метелик. Він мав багато друзів, теж метеликів. Разом з друзями вони літали і веселилися навколо квітів у барвистому лузі, залітали у садочки і квітники.

Одного разу пішов рясний дощ, а згодом виглянуло сонечко і на небі з’явилася різнокольорова веселка. Метеликові стало цікаво і він полетів прямо на райдугу. Він залетів у веселку лише на хвилинку і вона зникла. А метелик, коли прилетів до друзів, то помітив, що змінився. Його крильця стали розфарбовані різними кольорами. Він став таким яскравим і барвистим, що всі навкруги почали вихваляти його і захоплюватись його красою. 

Метелик дуже швидко загордився. Він вирішив, що його друзі не достатньо красиві для того, щоб товаришувати з ним, тому він перестав з ними літати. Квіти теж став вибирати тільки найгарніші. Тепер він сідав лише на троянди, інші ж були недостойні його уваги. І друзі і квіти ображалися на метелика за його зверхню поведінку.

Одного дня небо затягнулось чорними хмарами і ринув дощ. Метелик потрапив під важкі, холодні краплини і дуже сильно змок. Дощ змив усі фарби з крил метелика і вони стали прозорі, як у мухи чи молі.                                                                                                                                                                                     

Наступний день був дуже сонячний, тож метелик прокинувся і вилетів поснідати, як завжди на трояндах. Та троянди побачивши його, лише наставили свої шипи. Метелик не зрозумів у чому справа, тому полетів до своїх колишніх друзів, та вони не впізнали його.  Пролітавши мимо струмка, метелик заглянув у нього і ужахнувся, звідти на нього дивився, якийсь страшко.

Комаху квіти до себе не підпускали, друзів не впізнавали, а навіть якби і впізнали, що з того, він не заслуговує на їхню прихильність після своєї зухвалої поведінки.

Голодний, засмучений і нещасний він сидів на листі лопуха, коли до нього підлетіла бабка.

• Ти хто? – запитала вона.
• Хто, хто? Метелик.
• Ха –ха – ха! Таких облізлих метеликів не буває, ти звичайна моль, - засміялась бабка і полетіла собі далі.
• Навіть вона не хоче зі мною водитися, що ж мені робити.

І метелик придумав, що краще вже мати хоч якийсь колір, ніж ніякого. Він вирішив зануритись у брудну калюжу і стати чорним метеликом. Як раз настала ніч і калюжа стала чорнющою та у ній відбивалось зоряне небо. Метелик занурився у воду і став чорним пречорним, а на його крильцях залишились відблиски зірок, що аж осявали шлях у темноті.

Він знову став надзвичайно красивим, але цього разу він мав розум бути дружнім з усіма. З квітами, які припрошували його пригоститись їхнім пилком, він був чемним. Тепер він не перебирав і сідав на усі квіти, навіть на ті які йому не дуже подобались. І дружити не цурався навіть з найменшими комашками. Його любили і шанували усі в лузі і тому коли наступного разу почав іти дощ, метелик уже не боявся, що втратить свою красу і залишиться сам, він знав, що вірні друзі відплатять за добро добром і підтримають у важку хвилину.