Глава 39

Здавалося я ще ніколи так рано не був на роботі, але я не міг пропустити її приходу. Незнайома машина також з самого ранку стояла на парковці, інтуїція підказувала, що я не один чекаю, коли Таїса нарешті відкриє двері закладу. Очікування мене дратувало, робота взагалі не йшла, а тому, щоб не зіпсувати настрій собі, своїм підлеглим та відвідувачів, я вирішив зайти до Олени, як би там не було, Тая довіряє цій жінці і набагато ближче до неї, ніж вона думає.

Ліфт швиденько доставив мене на третій поверх, я пройшов холом та помітив, що конференц-зал готовий, проте кабінет Таї закритий, Олена ж була у себе.

- Можна? – Я стояв у дверях та не насмілювався зайти.

- Доброго ранку, Олег. Таї немає.

- Я це вже зрозумів. О котрій вона сьогодні має бути?

- Ні о котрій. Сподіваюся, що о 10:05 вона таки сяде на потяг… - Із цими словами Олена з викликом подивилася на мене.

Я зрозумів, що просто так Олена б ніколи не повідомила мені, де Тая і точне відправлення потягу. Поглянувши на годинник, я зрозумів, що часу у мене не так вже й багато – 09:30, до залізничного вокзалу їхати близько 15 хвилин, але з ранішніми заторами треба буде постаратися встигнути.

- Дякую.

- Якщо образиш її вдруге – говорити будемо по-іншому.

Олена продовжила свою паперову роботу далі, я ж летів на паркову як скажений, відчуття того, що я можу не встигнути лякало мене, та притупило увагу, лише на під’їзді до вокзалу, я помітив, що та сама машина з парковки трималася всю дорогу за мною. Я вже знав, хто водій, та не звертаючи уваги на цей факт, я рушив до довідкової, де тучна жіночка із кавою повідомила мені, що о 10:05 відбуває потяг на Львів з другої колії. Львів? Чому саме туди?  

На пероні було малолюдно, тому знайти Таю не склало труднощів – вона стояла у чорному пальто та заховалася від поривів вітру у її м’якому в’язаному шарфі. На мить вона здалася мені такою маленькою та беззахисною, та не встиг я відкрити рота, як хтось позаду мене прокричав її ім’я. Ми обоє обернулися на голос – це був Макс, він так само як і я цілеспрямовано поспішав до Таїси.

- Таю, будь ласка, зупинися! – Він жестикулював їй руками, я ж просто мовчки йшов на неї та дивився прямо у вічі.

Декілька людей, що також очікували посадки на потяг із цікавістю звернули увагу на наш трикутник. Тая виглядала розгубленою, та благально подивилася на провідницю та чергу, що нараховувала не більше п’яти людей.

- Ти не можеш так просто поїхати. – Я хотів взяти її за руку, та вона спритно вивернула її і взялася за валізу.  

- Олегу, будь ласка, не треба, я маю поїхати.

- Ти маєш нас обох вислухати і обрати… - Макс ледь говорив через задишку після бігу?

- Що!? Вислухати і обрати!? Максе, ти… Як ти взагалі можеш таке казати!? Ти знав, що вона не вагітна! Ти міг тоді сказати мені це в магазині, але ти промовчав! Промовчав!!! Нащо?! Думав таким чином мати шанс повернути мене!?! Господи!

- Вибач, я подумав, що ти маєш це почути не від мене, я не хотів лізти у ці брудні справи…

- Але ти поліз! Я не збираюся обирати між вами! Ви настільки сліпі у своїй гонці! Наче маленькі хлопчики! Я не буду з тим, хто вважає мене за річ, яку можна отримати, перемігши у цих ваших чоловічих іграх. З мене досить!!! Досить цієї вашої «типу любові»! – Здавалося, що сили от-от покинуть мене, та я не збиралася показатися їм слабкою, впасти комусь із них в обійми. Перон відлунювала мій істеричний крик. Мені було байдуже на перехожих.  

- Таю, будь ласка… - Олег знову простягнув до мене руку, та я вже вистигла зайти до вагону і була дуже вдячна провідниці за її тактовність і жіночу солідарність, оскільки вона чітко промовила «Потяг відбуває» і забрала східці.

Я не знаю, що робили ці обоє далі. Мені було образливо. «Вислухати і обрати… Обрати!», наче це змагання якесь. Люди, що стояли зі мною в черзі час від часу позирали на мене з цікавістю, та я мало звертала на те уваги. Я їх не знаю, а тому мені має бути абсолютно байдуже! Я зручно вмостилася на своєму місці, підключила телефон до повербанку та увімкнула музику в навушниках. Пейзаж за вікном подіяв на мене як заспокійливе, музика відбивала ритм десь всередині мене, що допомогло мені заснути та прокинутися аж на під’їзді до Міста Лева.

У цей раз важкі хмари окутали місто, що надавало йому ще більшої загадковості та готичності. Я полегшено видихнула та зрозуміла, що все, що я залишила там вдома, на рідній землі, все, що я залишила там, у рідній вже для мене Вінниці – це все мій життєвий досвід, чи навчив він мене чомусь, не знаю, покаже час. А зараз я мала цілий тиждень і гаяти його на самокопання і самознищення я не збиралася, тому зловивши таксі, першим ділом я вирішила знайти житло та провести цей тиждень так, як того забажаю я.