Глава 24

Коли я прийшла у номер готелю, Олени не було, на журнальному столику виднілася записка: «Я у знайомого. Сподіваюся, ти провела чудовий вечір. Не чекай, зустрінемось завтра на маніфесті. Олена». Ну от, хоч у когось ніч пройде у спокої.

Після розмови з Олегом мені було ніяково. Звичайно він повів мене у Майстерню Шоколаду, і як мені здалося, після його типу «сповіді» він відчув полегшення, адже він не припиняв шуткувати, посміхатися, та взагалі насолоджуватися тим, що він є тут і зараз в цьому місці. Я ж у своє чергу лише робила вигляд, що все ок і начебто нічого не змінилося, але його реакція на моє питання про те, чи любить він цю барбі, досі не виходила з голови, чому?

Прийнявши ванну, я щільніше закуталася у пухку білосніжну ковдру і увімкнула телевізор. Чергове телевізійне шоу стало фоном для моїх думок.

На наступний день нас чекала програма від барменів. Олена ще на вході побачила мене та підняла руку, махаючи, запрошуючи до себе. Поруч стояв той самий чоловік, що і вчора.

- Таю, привіт. Познайомся, це Георгій – мій давній знайомий, він власник львівського закладу «П’яна Вишня».

- Вітаю, рада знайомству. – Я протягнула руку і сподівалася на ділове рукостискання, але на мій подив, цей чоловік обережно взяв мою долоню і поцілував.

- Навзаєм, Таїсіє. Олена багато про вас говорила, думаю їй аж занадто повезло з вами. Сподіваюся побачити вас в гостях у нашому закладі. – Він перевів погляд на збентежену Олену.

- Дякую. – Відчувши свою зайвість, я делікатно натякнула що десь там мене точно хтось чекає з дівчат-кондитерів нашої команди, на що Олена вдячно хитнула головою та посміхнулася.

Дійсно, дівчата з нашої команди – Аліна (з холодного цеху) та Мирослава (кондитер) – вже були на місці й зайняли мені місце. Я була рада за Олену, вона та жінка, яка безсумнівно варта кращого, якби не вона, зараз тут мене б і не було, тому я всім серцем бажала їй тільки найкращого, а головне, щоб цей Георгій виявився нормальним мужиком, а не як деякі, і тут чомусь за увесь час я вперше згадала Макса… Та дівчата поруч своїми розмовами про Олену привернули мою увагу, тому втратити себе у хмарці думок про Макса мені не вдалося.

- …цікаво, що то за чоловік поруч Олени?

- Гарненький…

- Певно якийсь бізнесмен. Сподіваюся, він не такий козел як її колишній чоловік.

- Олена була заміжня? – Я безтактно втрутилася у розмову дівчат, але я ще ніколи не задумувалася над особистим життям цієї жінки, тому розмова у такому руслі аж занадто зацікавила мене.

- Ти не знала? – Мирослава здивовано поглянула на мене, а потім на Аліну наче обдумуючи чи варто зі мною говорити на цю тему.

- Ні, я якось не обговорювала з нею особисте життя, та і чомусь мені Олена завжди здавалася такою жінкою, в якої у житті тільки один позитив.

- Ну так воно було до певного часу… поки вона на роботі, у своєму ж кабінеті не застукала рідного чоловіка зі своєю молоденькою секретаркою. Саме після того вона взяла ту старушенцію, зануда була ще та. А коли з’явилася ти, ми дуже з дівчатами здивувалися, ще й подумали «оце то в жінки нерви як канат», але ти виявилася не такою, як попередня, до того ж ми помітили, що тебе цікавить зовсім інший об’єкт. – Мирослава провела очима у дальній куток залу і я прослідкувала за нею – там був Олег.

- Ой, ні. Дівчата, ви що? У нього ж є дівчина… - Я сором’язливо опустила очі і сподівалася, що вони не помітять як розчервонілося моє лице.

- Та годі тобі! – Аліна обійняла мене за плечі. – Ми ж не дурні і бачимо як він дивиться на тебе. До того ж та Аліса йому така дівчина, як я прем’єр-міністр України. Ну погодься, аж занадто дивним видається те, що хлопець зустрічається із дівчиною більше п’яти років, а заміж так і не покликав?

Дівчата дивилися на мене та очікували хоча б якоїсь реакції. Коли я підвела погляд, дві пари очей впилися у мене.

- Що?

- Щось мені здається, що у когось  буде службовий романчик. – Аліна підморгнула мені та зосередила свою увагу на конференції, що вже розпочалася.