Глава 23

Було незвично гуляти по цьому місту, я звикла до компактності Вінниці, а Львів повністю дезорієнтував мене, не знаю чому, але жити тут я, напевно, навряд змогла б. Мені по душі спокій та врівноваженість графіку, тут же майже на кожному розі грали вуличні музиканти, біля них збирався неймовірний натовп народу – підспівував і танцював.

Переодягнувшись, Олег одразу повів мене по тісних вуличках та темних дворах, та незабаром ми вийшли на освітлену ліхтарями вулицю. У мене виникало враження, що будь-яка вулиця-площа, що освітлена ліхтарями є центральною у Львові і дістатися до неї можна через хащі темних дворів, що не вселяли довіри, напевно корінні жителі Львову засудили б мене за таку думку про їхнє рідне місто.

Мою увагу привернув надзвичайно величний собор, і я наче зачарована рушила до нього, забувши, що Олег купує нам знамениту львівську каву. Зайшовши в середину, я була вражена – освітлення давали тільки свічки і їх була безмежна кількість, по обидві сторони стояли лави, а одразу ж після входу у храм прихожан зустрічали величні колони. Я здійняла свій погляд догори – висота собору вражала, а дещо готичний інтер’єр та зображення святих в увесь зріст змушували серце завмирати.   

Відчувши легкий дотик вітру на шиї, я зрозуміла, що хтось увійшов у храм і став чітко за мною, а за секунду пальці Олега торкнулися моїх.

- Тут неймовірно. – Пошепки вимовила я.

Олег лише порухом голови показав, що нам час йти, очевидно собор вже зачиняли, тому що тільки зараз я зрозуміла, що окрім нас тут нікого не було.

- Це просто вау…о Боже, в мене аж мурахи по тілу пішли, ще не бачила такої краси! Ти…як ти мене знайшов? Вибач, я чомусь взагалі не подумала, що залишила тебе самого. – Мене наче прорвало, слова тільки те й робили, що безконтрольно вилітали з мого рота. – Я була настільки зачарована його зовнішнім видом, погодься, він дещо лякає, але в середині, там…ооо… Що? Щось не так? Ти злишся? Чи…чекай, смієшся з мене, так? – Я схрестила руки на грудях та демонстративно звела брови, в цей момент Олег лише посміхався та пив каву.

- Ти кумедна. Твоя кава. – Він простягнув мені каву і я, лише посміхнувшись та розпрямивши груди, взяла теплий напій. - Думаю, ми можемо десь посидіти поки п’ємо каву, а потім підемо у Львівську Майстерню Шоколаду – сподіваюся, ти любиш шоколад?

- Жартуєш? Обожнюю. Здається, та лавка вільна, ходімо сядемо? – Здавалося, я знову не зачекала Олега, а одразу рушила до лавки, що стола біля кіосків, що пропонували різноманітний товар: від фірмових вкуснях, до теплих кімнатних капців.

Повсюди снували люди, десь на сусідній вулиці лунали пісні музикантів, здається один із них захотів показати майстер-клас, бо вже кілька хвилин лунало соло барабанщика. Ліхтарі додавали романтичності, трамваї возили захоплених туристів, дехто вигулював собак, гурти молодих дівчат робили селфі – життя вирувало. Я захоплено спостерігала за всім цим дійством ніби у театрі. Олег певно теж занурився у свої думки.

- Чому ти сказав, ще там на маніфесті, шо є люди, яким це не цікаво, нудно – ти мав на увазі когось конкретного?

Я була права – Олег поринув у себе, моє питання прорізало дзвінку тишу і він навіть здригнувся від несподіваного питання.

- Запам’ятала? Просто колись я був тут зі своєю дівчиною.

- Їй не сподобалося це? – Його відповідь зацікавила мене і хтось, на лівому плечі, нашіптував мені, аби я довідалася бодай крапельку правди про їх стосунки із цією барбі.

- Справді хочеш почути цю історію?

- А чому б ні? – Я з викликом подивилася на нього та питально здійняла брови. – Ти мав на увазі Алісу?

Олег не дивився на мене, зробивши черговий ковток кави, що вже давно встигла охолонути, він дещо понизив всій голос…

- Ми маємо сімейний бізнес, мій дід відкрив перший ресторан у передмісті, а як підросли мій дядько з татом довірив керування їм. І, як не дивно, вони змогли з одного ресторанчика розширитися до середньої мережі в обслуговуючій сфері…

- То чому ти не займаєшся тим же? Не продовжуєш справу?

- Я вирішив усього досягти сам, почав з найнижчого. Зараз, як бачиш, я маю стабільну роботу і немаленьку заробітню плату на посаді шеф-кухаря, я вивчаю механізм зсередини, мої ж дядько і тато натомість керуються інтуїцією, яка іноді їх підводить.

- А при чому тут...

- Аліса? – Олег зухвало хмикнув. – Аліса, з того ґатунку дівчат, яких готують до того, що рано чи пізно вони мають вийти заміж за певно хлопчика з такої то родини для налагодження зв’язків між сімейними бізнесами, я виявися одним із тих «хлопчиків». У перший мій рік на посаді шефа, я взяв Алісу з собою, після того я зрозумів, що ми…

- Ти її любиш? – дурне наївне питання, яке мимоволі вирвалося в мене, застигло у повітрі.

Олег зміг лише негативно помахати головою. Мої очі розширилися, а серце чомусь забилося занадто швидко. Я нічого не говорила. Просто сиділа і переварювала інформацію, яка тепер дещо пояснювала дивну поведінку Олега.