Глава 11

Встати зранку для мене виявилося не так вже і важко. Я поспішала на роботу і думала про те, як буду спускатися на обід, і як він зустріне мене, чи скаже щось, окрім банального привіт. Вчора у машині я боялася заговорити першою, але таки здалася і тихенько промовила, що мене звуть Таїсою, на що він спочатку легенько посміхнувся, так і дивлячись на дорогу, а потім ставши на світлофорі, різко повернувшись до мене, і наблизившись до мого лиця, представився Олегом. Він говорив неголосно, хоча у машині ми були одні, його голос був трошки охриплим, і від цього здавався таким бархатним. Тільки тоді я змогла детально роздивитися його лице: карі очі з надзвичайно густими віями, густі чорні брови і невелика горбинка на носі. Його губи, що опинилися навпроти моїх, у сутінках машини здавалися ще пухкішими. Я машинально закусила губу, і реакція Олега не змусила себе довго чекати, він потягнувся до мене ще ближче, але сигнал машини ззаду перервав нас.

- Тая, ти там що знов заснула?!

Стук у двері ванної повернув мене до реальності, нахабно вирвавши з моїх дівочих мрій.

- Якщо ти зараз же не відчиниш двері, то я змушу тебе розповідати усе до найдрібніших деталей про вчорашній твій приїзд на машині.

- Так не чесно, я ж тобі вже все розповіла. – Відчиняючи двері, я впустила подругу до ванної кімнати.

- Єєє, ні. Ти просто сказала, що це хлопець з роботи, який запропонував підвести тебе додому, а от як він це зробив… - Катя вигнула брови і допитливо дивилася на мене у дзеркало.

- Там немає про що розказувати, і взагалі я запізнюся на роботу.

Швидко зібравши косметику, я повернулася до свого сніданку і вже о 6.30 була на зупинці. Людей майже не було, і мені так подобалося це пусте місто, де немає цих галасливих пікалок машин, де все спокійно, де сонечко повільно встає з-за багатоповерхівок і легкий вітерець обіймає, бадьорячи за щічки.

Конференції на сьому і десяту ранку пролетіли надзвичайно швидко, я постійно була в роботі, а тому зайвим думкам просто не вистачало місця, щоб оселитися в моїй голові. Пообідавши, ми з Оленою почали готуватися до масштабної конференції, що була призначена на п’яту годину вечора і мала проходити аж до кінця робочого дня. Я сподівалася, що під час обіду побачу Олега, але він так і не з’явився на кухні. Мені хотілося спуститися до ресторану, хоча б на пару хвилин, аби тільки побачити його, але у мене не було ніякого приводу. Нарешті я закінчила сканувати всі оригінали документів і запустила їх друк. Тепер у мене був вільний час.

Привівши до ладу своє робоче місце і розібравши старі теки моєї попередниці, я зайшла до конференц-зали і машинально поглянула у вікно. Зараз, удень, не було такого відображення, але ті картинки, що виникали у мене в голові, чудово відтворили події вчорашнього вечора. Мабуть, це і надало мені сміливості і я рушила до ліфту.

Олега знову ніде не було видно. Адміністратор Христина, молода дівчина років двадцяти п’яти, одразу ж помітила мене і покликала до себе. Вона була люб’язна до мене і одразу ж спитала чи не потрібна допомога, на що я відповіла, що просто спустилася донизу, оскільки до наступної зустрічі ще більше години. Так у нас зав’язала розмова, пізніше підійшли ще пару дівчат офіціанток. Ми мило щебетали та час від часу хіхікали. Я вирішила взяти собі холодного чаю і вже збиралася підійматися на гору, як раптом перед моїм носом, прямо на барну стійку, чиясь відполірована рука кинула мініатюрну сумочку.

- Мені фрапе і салат «Цезар», і принесіть до столика, що навпроти кухні.

Спочатку я побачила жахливо довгі підбори вульгарного червоного кольору, після самі ноги, а вже потім лице. Це була та дівчина з машини Олега, яка зараз демонстративно стукала червоним нігтем об стійку.

- Вибачте, але я не обслуговуючий персонал.

- Дійсно? – Вона окинула мене оцінюючим поглядом і зупинилася на синій футболці із бейджиком офіціант і ім’ям Ангеліна.

Тільки тоді я зрозуміла, що забула зняти футболку Ангеліни, і після прибирання у кабінеті так і спустилася в ній. В цей момент на кухні з’явився Олег із великим кошиком овочів. Його очі зосереджено дивилися на нас. Ця розмальована барбі одразу ж почала щось сюсюкати йому і тягнути руки, я ж, взявши пляшку чаю, попрощалася з дівчатами і рушила до свого маленького кабінету.

Здавалося цей день вже нічим не зможе мене здивували. Переодягшись назад у сорочку і спідницю олівець, я натягнула підбори, які так ненавиділа, але цього вимагав дрес-код, і вийшла до конференц-зали допомагати Олені розсаджувати нову партію серйозних дядечок. 

Роздаючи роздруківки, я випадково зачепила сідницею чоловіка, що наче у ліжку, розлігся у кріслі. Повернувшись, аби вибачитись я не повірила своїм очам, це був той самий маніяк з кафе! Ось він сидів переді мною і нагло дивися мені у вічі, час від часу переводячи погляд на своє плече і неначе зазираючи на мій зад.

- Вибачте. – Стримано промовила я і повернулася до роздачі листків.

Я спиною відчувала, що він безсоромно обдивляється мене, а коли стала напроти, то він вже сидів прямо, в його руках були папери і він швидко пробігав очима по тексту. У нього були масивні плечі, чіткі контури обличчя, волосся медового кольору і очі, вони були сіро-зелені. Сірий костюм надавав його вигляду певної холодності і діловитості. Буде неправдою, якщо я скажу, що не задивилася на нього. Закінчивши, я сіла у крісло і зайнялася своїм щоденником, постійно поглядаючи на свого маніяка. Черговий раз, коли я підняла очі, він дивився на мене – тепер у його очах не було насмішки, це було щось настільки глибинне, щось незвідане. Від цього погляду мене пройняло холодом, по шкірі пробігли мурахи, що змусило моє тіло зжатися і поспішно відвести очі.