Глава 6

Почалися мої перші робочі дні. Не скажу, що це було легко – влитися в такий гнучкий робочий графік для мене було важкувато. Я мала бути на роботі о 9 ранку, це мене радувало, але іноді траплялися випадки, коли конференції призначали і на 8-у ранку, ніколи не розуміла таких людей – невже вам спати не хочеться!? Закінчувала я зазвичай о 20.00. Раз у тиждень я мала відвідувати заняття в університеті, оббігати всіх викладачів, брати нові завдання, іноді вислуховувати морально-етичні лекції. Але мені це подобалося, шалений темп життя змусив мене подивитися на навколишнє оточення зовсім по-іншому. Я зрозуміла, що світ – це такий собі організм, у якому ми, люди, виступаємо як робочі деталі, кожен виконує свою роль у цьому складному механізмі. Робота дала мені можливість відчути себе більш самостійною. На диво, я стала спокійнішою.

Сьогодні було заплановано 3 конференції, чомусь саме у п’ятницю люди хочуть вирішити всі питання. Напевно, щоб йти з чистою совістю на вихідні. Я вже розклала кожному учасникові по одному екземплярові роздруківки, як зрозуміла, що зовсім забула про воду і тому цілеспрямовано направилася на кухню.

Дівчата офіціанти показали мені дорогу до складу і я, не роздумуючи, попрямувала за водою, поспішала, хоча до наради було ще цілих півгодини, але я хотіла все зробити за правилами, Олені подобалася моя робота, не хотілося псувати її думку про себе. Тому швиденько взявши пляшки з газованою водою, рушила до виходу, як раптом двері несподівано відкрилися, відштовхнувши мене на пристойну відстань. Пляшки з тупим брязкотом заскакали по підлозі. На порозі складу стояв хлопець. Злякано подивившись на свого кривдника, я впізнала його. Це був він! Він! Хлопець з парковки! 

- Дуже гарно! Ви не думаєте, що тут можуть знаходитися живі люди?

- Немає чого тут ходити. Ти не персонал кухні!

- Але я тут працюю!

- Аа, це ти з парковки. Ну не дивно, що я тебе знов приплюснув…

- Щоо? Знаєте, що?

Я демонстративно поклала руки на талію і подивилася на нього настільки суворим поглядом, що на момент хлопець забарився, але одразу схрестивши руки на грудях, тим самим наче захищаючись, він у відповідь почав свердлити поглядом мене. Відчувши, що слабну проти нього я опустила очі на розкидані пляшки, вода в середині яких, здавалося теж закипала від злості. Обережно нахилившись, стала збирати все до купи. Він же так і стояв, спостерігаючи за мною. Це бісило.

- Хоч би допомогли… - хлюпнула носом.

- Ще чого, може ще віднести допомогти? Наче в мене своєї роботи немає.

Після цих слів, я почала ще активніше збирати пляшки і скочивши на рівні ноги пронеслася повз нього, випадково зачепивши його плечем. Здалося, що я заділа якусь кам’яну груду, а не живе чоловіче тіло, хоча це не дивно, з такими манерами…