Глава 4

Мої руки трусилися, перебираючи купу роздруківок, що вчора надавала мені Олена під час зустрічі. Я мала б прочитати хоча б половину із цього всього – а головне правила! Сьогодні я отримала останній підпис, що підтверджував моє переведення на індивідуальний графік, тому вирішила одразу набрати майбутнього боса.

- Олено, доброго дня, це Тая. Ви можете говорити?

- Таїса, привіт! – ця жінка завжди була у бадьорому настрої. – Звичайно, як твої справи? Вже оформила папери на індивідуальний графік?

- Так.

- Чудово! Тоді в понеділок я буду чекати тебе у нас в офісі, адресу скину смскою.

- Добре, дякую велике.

Я вимкнула телефон і плюхнулася за письмовий стіл і перше, що зробила – це ж одразу набрала батьків у скайпі. Повідомивши батькам радісну новину, що мене без проблем прийняли на роботу і що при цьому із навчанням у мене не буде проблем, мама так зраділа, що посипалося мільйон питань і застережень, а тато просто розплився у посмішці.

Любила я ці вечірні посиденьки із рідними, це було поки єдиним нашим надійним засобом спілкування. Мобільний зв'язок часто підводив, і додзвонитися було ну просто нереально, це жахливо мене дратувало. Смс не приходили вчасно, запізнювалися на день, два, або ж взагалі втрачалися десь на півдорозі.

Я ненавиділа ту війну, що нахабно розлучила мене із рідними, що як господарка наших долей увірвалася у наше приватне життя. Не розуміла я і тих, хто біг в її обійми, радісно вітав, подавай стільчика і запрошував присісти, замість того, щоб гнати під три чорти, не розуміла я і тих, хто вбачав у ній, у кровопролитній війні, порятунок і мир…

Я вже більше місяця не чула від нього дзвінка, приходили поодинокі смс у соціальних мережах. Я просто не реагувала. Сенс?