Глава 2

Одного сонячного ранку я як завжди стояла на зупинці і очікувала трамваю. Четвірка завжди ходила за розкладом, наразі щось, напевно, пішло не так, транспорт затримувався на 15 хвилин, їхати мені в іншу частину міста, а це не менше 30 хвилин. Поглянувши на годинник я усвідомила, що встигнути на першу пару мені не вдається, тому, зручно вмостившись на лавці, я  розгорнула чергову, куплену позавчора, книгу. Це був Чак Поланік з романом «Чарівна ти». Насправді, я ніколи не чула про цього письменника, мою увагу привернув досить гучний салоган, написаний внизу обкладинки, маленькими літерами: «Чоловіки скоро стануть зайвими…». Дивно мені стало, що про таке пише саме чоловік, тому взявши книгу з полиці я не роздумуючи рушила до каси. Ну а тепер я сиджу на зупинці і гортаю роман 18+, прохожі бабусі здивовано дивляться, а хлопці багатозначно посміхаються.

- Я перепрошую.

В одну мить мої очі підірвалися в гору. Переді мною стояла жінка. Прекрасна жінка. Її світло-русі довгі локони спадали на плечі, окуляри, що виразно підкреслювали її діловитість і брючний костюм кольору хакі робили її неперевершеною. Я злегка поїжилася, відчувши її перевагу наді мною.

- Вибачте, я не хотіла вас налякати. – вона посміхнулася мені.

Я не знала, як реагувати і тому ляпнула: «Вам чимось допомогти?».

- Ви дозволите? – жінка кивнула на вільне місце поруч зі мною. Я лише машинально посунула своє тіло вліво, даючи їй сісти поруч. – Я звернула увагу на книгу у ваших руках. Я так розумію, що ви любите читати, ви студентка?

- Так.

- А який факультет?

- Філологічний.

- О, це ж просто чудово!

Від її такого несподіваного сплеску емоцій я трошки здригнулася.

- Ви часом не шукаєте роботу? У мене є для вас чудова вакансія, тільки, будь ласка, не подумайте, що я з якоїсь рабовласницької контори, що вербує дівчат. Я конференц-менеджер однієї із провідних мереж готелів та ресторанів.

Після цієї фрази мої очі заблищали цікавістю. Здається вона це помітила і нагородила мене білосніжною посмішкою.

- Мене звати Олена Співак. – вона протягнула мені руку.

- Таїса. Можна просто Тая.

- Дуже приємно. У вас гарне ім’я. Розумієте, мені потрібна дівчина помічниця, щось типу особистого секретаря, мій дійсний секретар, стара жіночка 60-ти років, тому…

Мої губи трішки здригнулися у посмішці.

- Так. – засміялася жінка. – Ви мене зрозуміли правильно. Мене бере нудьга. Тому я поставила собі за мету знайти молоду, ерудовану особу, а головне відповідальну. Справа у тому, що мені потрібна не тільки молода, а й поворотка дівчина. Як ви зрозуміли, я займаюся оформленням конференцій. Іноді доводиться перечувати багато матеріалу, сортувати його і ще багато-багато чого…

- Знаєте, я навіть і не знаю, що сказати.  Я б була безмежно рада, якби отримала роботу, але це спочатку треба добре обдумати, мені необхідно якось це все поєднувати з навчанням. Я на стипендії, а тому втратити її не можу.

- Я все прекрасно розумію, ось вам моя візитка, як тільки подумаєте, дайте знати, я буду чекати.

У мене в руках опинилася білосніжна візитка із малюнком квітучих рожевих півоній. Я із вдячністю подивилася на жінку. У звичний потік життя мене повернула сирена швидкої допомоги, і, озирнувшись, я побачила свій трамвайчик, що летів як скажений, водій, розуміючи наскільки вони збиваються з графіку, здавалося, хоче нагнати час. Наступні 35 хвилин поїздки з навушниками і книгою в руках я провела у роздумах. Я прекрасно розуміла, як хочу отримати цю роботу, від цієї жінки віяло теплом і якоюсь турботу. Тут я згадала маму, її турботу, постійні телефонні розмови і її опіку, що так відчувалася незалежно від відстані.