Переїхавши у Вінницю близько чотирьох років тому, тікаючи від війни аби отримати освіту, і маючи певні гроші від батьків, я вирішила знайти житло, бажано з кимось, і знайти роботу, бо не хотіла обтяжувати своїх батьків, було бажання довести, що вже не така маленька, що залишити мене саму в одному із центральних міст України не було помилкою. Звичайно навчання ніхто не відміняв, але для себе я вирішила не просиджувати штани на лекціях у той момент, коли можеш заробити зайву копійчину для особистих потреб. Знайти роботу виявилося не так і легко.
На першому курсі мені вдалося пропрацювати офіціанткою один день, але я зрозуміла, що це не для мене: носити ці надзвичайно незручні штуки однією рукою, перейматися, щоб те, що тобі наставив бармен не пролилося, обслуговувати вкрай неприємних людей… Я все ще мала надію, що робота, яка дійсно мені буде до душі є десь поруч, просто треба рухатися вперед, шукати. Але велике місто не хотіло мені допомагати…
Співмешканка по кімнаті, що була моєю одногрупницею, вже більше чотирьох місяців працювала аніматором на дитячих святах, кликала і мене до себе, але мене це якось не дуже захоплювало. До того ж у неї вже був досвіт співпраці з дітьми, вона була вихователькою приблизно рік, тому їй це вже не здавалося тяжким. Для мене ж навпаки – я панічно боюся чужих дітей!
#10442 в Любовні романи
#4100 в Сучасний любовний роман
#2325 в Жіночий роман
Відредаговано: 27.06.2020