Глава 15. Шахта Смерті

Глава 15. Шахта Смерті

Марк йшов вузькими коридорами шахти, серце калатало шалено, а кожен крок лунав відлунням по стінах. Ліхтарик у руках кидав вузький промінь світла на холодні, вологі стіни, на старі каски, зламані інструменти та залишки сміття, що залишилися від минулих робітників і жертв шахти.

Він кричав:

— Джоні! Аделіна! Руслан! Ви де?!

Його голос глухо відбивався від стін і тонув у темряві. Серце стискалося від страху і відчаю — він не знав, що сталося з друзями, і кожен звук здавався потенційною загрозою. Легке шурхотіння, відлуння кроків і краплі води з стелі створювали ілюзію, що хтось йде за ним, спостерігає.

Марк зупинявся, прислухаючись до кожного звуку: чи це ще один коридор, чи галюцинація від газу «Метан», що ще залишався у шахті. Він згадував попередні моменти: як друзі сміялися, як вони разом планували відпочинок, і тепер це здавалося неможливо далеким, ніби інше життя.

— Вони ще живі… вони повинні бути живі… — шепотів він сам собі, намагаючись заспокоїти страх.

Темрява шахти тиснула на плечі, і Марк відчував, що шахта сама ніби рухається навколо нього, підживлюючи паніку. Кожен тунель здавався нескінченним, і кожна тінь виглядала живою. Він розумів, що часу мало, бо газ «Метан» ще міг впливати на розум і тіло, і що від цієї шахти можна не вибратися живим.

Марк вирішив йти далі, долаючи страх і холод, тримаючи ліхтарик щільно в руках, сподіваючись знайти хоча б сліди друзів і врятуватися.

Марк йшов вузьким тунелем шахти, кожен крок важко лунав у темряві. Вологе повітря було густим і важким, наповненим запахом старого пилу та залишків метану, що ще просочувався зі стін.

Раптом Марк відчув, як легкі починають різко стискатися, а кашель пробив його раптово. Він схилився, хапаючи повітря рвущимися вдихами, намагаючись заспокоїтись, але його легені відчували нестачу кисню.

— Тільки не зараз… — прошепотів він, намагаючись продовжувати рухатися, стискаючи ліхтарик так, щоб світло хоч трохи освітлювало шлях.

Кожен ковток повітря здавався йому гірким і тягучим, і Марк відчував, як слабшає. Легкий димоподібний запах газу «Метан» щільною хмарою обволікав його, викликаючи відчуття паніки.

Він присів на коліна, кашляючи і хватуючи повітря, а серце калатало шалено. Дихання було переривчастим, а темрява шахти здавалася ще густішою, наче сама шахта намагається затягнути його всередину.

Марк знав, що якщо він зараз зупиниться надовго, може втратити свідомість, тому, з останніх сил, він підвівся і поповз далі, намагаючись далі шукати друзів і шлях до виходу, хоча кожен крок давався з величезними труднощами.

Марк стояв у темному тунелі, легені горіли від кашлю, серце калатало шалено, а руки тремтіли від втоми і страху. Він дивився навколо — вузькі коридори шахти, тіні на стінах, покручені старі рейки і розкидані інструменти створювали відчуття, що шахта сама дихає і спостерігає за ним.

Вдихи ставали важчими, кожен крок давався з неймовірними зусиллями. Паніка хотіла поглинути його, але Марк розумів одне: якщо він залишиться тут, він точно загине. Метан, пил, залишки газу — усе це робило шахту смертельним пасткою.

— Тільки вибратися… — прошепотів він сам собі, стискаючи ліхтарик так, що пальці зводило від болю. — Потрібно знайти вихід, інакше я тут помру…

Він вирішив діяти рішуче: забути про пошуки друзів на мить і зосередитися на власному виживанні. Кожен звук, що долинав із темряви, кожна тінь — усе могло бути небезпечним, але страх смерті був сильніший.

Марк зібрав останні сили, випростав спину і, тримаючи ліхтарик перед собою, почав рухатися вперед, відштовхуючись від стін і темряви шахти, рішуче налаштований знайти вихід і вижити, навіть якщо доведеться залишити все позаду.

Марк йшов вузьким тунелем, серце калатало шалено, кашель не давав спокою, а повітря було важким і гірким від залишків метану. Ліхтарик кидав слабке світло на стіни, освітлюючи старі каски, зламані інструменти та вузькі рейки, що вели вниз, у темряву шахти.

Раптом він почув позаду легкі, але чіткі кроки. Серце здригнулося, а шкіра покрилася мурашками. Марк обернувся — і його серце завмерло: перед ним стояв Руслан, автомат напоготові.

— Руслан?! — прошепотів Марк, але здивування й страх миттєво перетворилися на паніку.

Не роздумуючи, Руслан натиснув на спуск. Звук пострілу розірвав тишу шахти. Марк упав на підлогу, падаючи на спину, дивлячись прямо на холодний, вологий стелю шахти. Ліхтарик вислизнув із рук і котився поруч, кидаючи мерехтливі тіні.

— Соня… Аделіна… — тихо промовив Марк, відчуваючи, як свідомість поступово тьмяніє, повітря в легенях стає все важчим, а серце калатає останні удари.

Руслан, сам уже задихаючись від угарного газу, падає поруч із ним. Його обличчя бліде, очі наповнені страхом і панікою. Він намагається підняти автомат, але слабкість і газ беруть верх, і він опускається на холодну підлогу шахти, кашляючи і задихаючись.

Тиша шахти знову заповнює простір, лише далекі краплі води відлунюють у темряві, а два тіла лежать на холодному камені — останні свідки жаху шахти.

Шахта тихо поглинала темряву, її холодні, вологі стіни стали останнім прихистком для всіх, хто наважився ступити всередину. Марк і Руслан лежали на холодній підлозі, задихаючись від залишків газу «Метан», а поряд не було нікого живого. Джоні, Аделіна, Соня — усі вони загинули протягом цього дня, не залишивши жодного шансу вижити.

Ця шахта, колись місце тяжкої праці шахтарів, тепер стала смертельною пасткою. Багато років тому, у 1985 році, шахтарі, працюючи на Покровській шахті, натрапили на підземні скупчення угарного газу «Метан». Газ викликав галюцинації, безумство і смерть — ті, хто намагався піднятись на поверхню, або сходили з розуму, або залишалися тут назавжди.