Глава 14. Історія Аделіни

Глава 14. Історія Аделіни

Аделіна йшла по темних коридорах шахти, повільно переступаючи по холодній, волозі підлозі. Стіни були вкриті старим вугіллям і пилом, а відлуння крапель води зі стелі створювало відчуття, що шахта дихає сама по собі. Кожен звук її кроків лунав гучно у вузьких тунелях, відлуння здавалось страшним і надто близьким.

Вона тримала телефон у руках, який ледве освітлював невелику частину шляху, але цього було мало, щоб побачити далі кілька метрів. Повітря було важким, з вогким запахом, змішаним із металевим пилом і старою землею. Прах осідав на її волоссі та одязі, а руки ставали брудними від випадкових дотиків до стін.

Сльози стікали по її щоках, коли вона згадувала останню зустріч із Джоні. Його раптовий напад, його очі, сповнені страху та галюцинацій — усе це залишило глибокий шрам у її свідомості.

— Що відбувається…? — прошепотіла Аделіна, ледь чутно, ніби боялася, що шахта почує її слова.

Вона озиралася навколо: старі каски, розкидані кирки та зламані інструменти створювали відчуття, що шахта жива і стежить за нею. Тіні, які відкидали ліхтарики на стіни, рухалися, немов танцюючи у власному ритмі, і в голові Аделіни виникало відчуття, що примари шахтарів чи солдатів спостерігають за нею з темряви.

Кожен коридор здавався нескінченним, і їй здавалося, що шахта прагне втягнути її в себе. Відчуття страху і безпорадності накривало все тіло. Вона йшла далі, стискаючи телефон у руках, намагаючись знайти хоч якийсь вихід або сліди друзів, але шахта тільки підсилювала її відчуття самотності і небезпеки.

Аделіна йшла вузькими, темними коридорами шахти, кожен крок лунав у відлунні, яке розтягувалося на десятки метрів. Ліхтарик у її руках кидав слабке світло на вологі стіни, по яких стікала вода, і на розкидані старі каски та зламані інструменти. Серце билося шалено, дихання було важким, а холодний, важкий повітряний запах метану і пилу підсилював відчуття небезпеки.

— Джоні… де ти? — тихо шепотіла Аделіна, намагаючись не панікувати.

Раптом вона помітила на підлозі щось, що лежало неподалік серед старого сміття. Серце завмерло, коли вона підійшла ближче. Це було тіло Джоні. Його одяг був розірваний, обличчя стало блідим і спотвореним від болю, а навколо тіла залишалися сліди крові, що віддзеркалювала світло її ліхтарика.

Аделіна застигла, відчуваючи, як холод пробирає по спині. Руки тремтіли, а сльози текли по щоках. Вона не могла повірити, що це сталося насправді.

— Джоні… ні… це не може бути… — прошепотіла вона, притискаючись до стіни, намагаючись стримати ридання.

Темрява шахти здавалася живою: тіні стін, звуки крапель і далекі відлуння робили простір ще страшнішим. Аделіна відчула, що шахта «живе», спостерігає за нею і підживлює її страхи. Вона зрозуміла, що повинна діяти обережно, щоб вижити, але одночасно серце стискалося від болю і відчаю за друга, який тепер лежав мертвим на холодній підлозі шахти.

Аделіна, тримаючи ліхтарик, повільно йшла коридорами шахти, намагаючись не робити різких рухів. Її серце билося шалено, руки тремтіли, а дихання було переривчастим. В голові все ще крутилася картина мертвого Джоні — тепер кожен крок здався ще важчим.

Вона озиралася по сторонах, прислухалася до кожного звуку: краплі води, що падали зі стелі, відлуння її кроків, легке шурхотіння пилу — усе це здавалося їй ознаками того, що шахта «живе» і стежить за нею.

Раптом, через слабке світло ліхтарика, вона помітила ще одне тіло. Серце застигло: це була Соня. Її бездиханне тіло лежало на холодній підлозі, обличчя бліде, очі закриті, волосся прилипло до щік, а навколо темні плями крові підкреслювали жорстокість події.

— Ні… Соня… — прошепотіла Аделіна, голос тремтів, а в горлі стискалося від страху і розпачу. Сльози котилися по щоках, змішуючись із пилом і потом.

Вона присіла на коліна біля тіла, стисла кулаки, відчуваючи безпорадність і жах. Шахта здавалася ще більш живою і зловісною — тіні, відкинуті ліхтариком, рухалися немов хижаки, а тишу прорізували лише краплі води та тихе шурхотіння.

Аделіна зрозуміла, що тепер вона зовсім сама, і що кожен її крок може стати смертельним. Страх і відчай змішалися в її свідомості, але одночасно вона знала: вона мусить рухатися далі, знайти Марка і спробувати врятуватися.

Аделіна стояла над тілом Сони, обличчя покрите слізьми, руки тремтіли, а серце билося шалено. Страх здавлював її груди, а темрява шахти, здавалось, стискала навколо. Вона робила хаотичні вдихи, намагаючись заспокоїтись, але повітря було важким і важким від запаху старого пилу і залишків метану.

Раптом їй стало важко дихати. Легені ніби відмовляли слухатися, повітря здавалося гірким і густим. Аделіна схлипувала, ковтала пил, намагаючись зібратися, але кашель і нестача повітря робили її рухи все слабшими.

Вона впала на холодну підлогу біля тіла Сони, руки стиснули підлогу, а коліна підгнулися. Сльози змішалися з пилом, серце калатало так, що здавалося, його почують усі тіні шахти. З кожним вдихом вона відчувала, як свідомість тьмяніє, як галюцинації метану поступово обволікають її розум.

— Я… не хочу… — прошепотіла вона, але слова зникли в глухій тиші шахти.

Повітря ставало дедалі важчим, і Аделіна відчула, як світ перед очима темніє, тіло слабшає, а серце бореться з нестачею кисню. З останніх сил вона намагалася піднятися, але ноги зрадили її, і вона з розпачем впала, задыхавшись, поряд із бездиханним тілом Сони.

Темрява шахти поглинула її, лише слабке світло ліхтарика мерехтіло на пилових стінах, і шахта, здавалось, дихала разом із нею, підживлюючи страх і відчай.