Глава 13. Наше время

Глава 13. Наше время

Марк і Соня стояли посеред порожніх коридорів шахти, тримаючи в руках старий документ, який вони знайшли на четвертому ярусі. На сторінках були описані події 1985 року: загибель шахтарів, групи радянських солдатів і жахливі галюцинації, спричинені ядовитим газом «Метан».

— Це неймовірно… — прошепотіла Соня, перевертаючи сторінки. — Вони всі бачили ці жахи, але насправді… це просто газ.

Марк нахилився над документом, прочитав ще раз і відчув холодок по спині.

— Метан… він викликає галюцинації, і тому шахта була закрита, — сказав він повільно, стискаючи сторінки. — Ми теж можемо почати бачити і чути неіснуючі речі, якщо залишимося тут довше.

Соня кивнула, її обличчя стало серйозним.

— Тоді нам треба швидко знайти друзів і виходити звідси, — сказала вона, стискаючи ліхтар. — Інакше ми задихнемося або зійдемо з розуму, як ті солдати.

Марк піднявся, вирішивши діяти швидко.

— Підійдемо туди, де залишили сліди Джоні і Аделіни, — запропонував він, — Руслан теж мав іти цим коридором.

Вони рушили темними тунелями, уважно слухаючи кожен звук. Ліхтарі кидали довгі тіні на стіни, і навіть знайомі предмети здавалися моторошними. Вугілля на підлозі, старі каски, покинуті інструменти — все це здавалося жахливо живим.

— Тихіше… — шепотіла Соня, — будь-який шум може налякати нас сильніше, ніж треба.

Марк і Соня йшли швидко, але обережно, намагаючись орієнтуватися за залишками слідів своїх друзів. Серце калатало, а дихання ставало важчим — газ «Метан» ще залишався в шахті, і вони відчували його на запах і слабкість у легенях.

— Ми мусимо їх знайти, — промовив Марк, — і вийти назовні до чистого повітря.

Вони прискорили кроки, а шахта здавалася безкінечною: коридори розходилися в сторони, а темрява і запах газу підсилювали відчуття страху. Кожен звук відлунював і здавався небезпечним, але вони не зупинялися — виживання вимагало дії.

Із серцями, що калатали, і розумом, що тримався свідомості на межі, Марк і Соня кинулися на пошуки друзів, готові зустріти будь-які прояви ілюзії, яка могла виникнути через залишки газу.

Темні коридори шахти відбивали кожен їхній крок, а запах вугілля і залишки метану створювали важку, удушливу атмосферу. Марк і Соня йшли вперед, тримаючись один за одного, прислухаючись до кожного звуку.

— Руслан! Джоні! Аделіна! — кричав Марк, намагаючись заглушити ледь чутні відлуння своїх голосів.

— Ви де? — додала Соня, її голос тремтів від страху.

Раптом вони почули тихий, але чіткий звук кроків. Серця прискорено забилися, і вони кинулися на звук. Коридор, що здавалося порожнім, ожив: попереду постала знайома постать — Руслан, тримаючи автомат, його погляд був сповнений жаху і паніки.

— Руслан! — крикнула Соня, — як ми раді тебе бачити!

Але замість знайомої посмішки, Руслан різко повернувся і відкрив вогонь. Кулі свистіли поруч, розриваючи темряву і вдаряючись об стіни. Він не бачив друзів — його розум, заражений залишками газу «Метан», трансформував Марка і Соню в образи вбивчих шахтарів.

— Марк! — крикнула Соня, і в той же момент Марк схопив її за руку, притиснув до стіни.

Вони зіщулилися за великим каменем, намагаючись не видати себе, поки Руслан продовжував стріляти по порожньому повітрю. Ліхтар Марка кидав тіні на стіни, і кожен звук відлунював страшним, немов шахта оживала навколо.

— Руслан, це ми! — кричав Марк, намагаючись дати зрозуміти другу, — ми твої друзі!

Але відлуння і галюцинації від газу робили голоси далекими і перекрученими. Руслан упав на коліно, продовжуючи обстріл, бачачи лише жахливих примар шахтарів, що нібито нападали на нього.

Марк тремтячими руками стискав Соню, обидва відчували, як серце стукає в грудях, а відчуття небезпеки пронизує все тіло. Вони знали — потрібно діяти обережно, щоб вижити і допомогти Руслану повернутися до реальності.

Марк притиснув Соню до стіни, серце билося шалено, а ліхтар кидав довгі, хиткі тіні на стіни коридору. Він швидко шепотів:

— Соня, сидь тут, будь тихо… Я спробую вибити автомат у Руслана і заспокоїти його.

Соня, очі широко розкриті від страху, кивнула і притиснулася до каменю, тримаючи ліхтар якомога тихіше.

Марк глибоко вдихнув, пригнувся і різко вистрибнув з-за укриття, кинувшись на Руслана. Йому вдалося схопитися за автомат, намагаючись відтягнути його вбік. Серце калатало, адреналін переповнював кожну клітину тіла.

Але Руслан, сповнений галюцинацій від метану, бачив не Марка, а загрозливого шахтаря, який нібито мав його вбити. Він різко замахнувся прикладом по Марку.

— Геть! — закричав Руслан, відчуваючи уявну загрозу.

Приклад потрапив прямо в голову Марка. Він здався під ударом, впав на холодну підлогу шахти, в голові вибухнула пульсація болю, темрява почала стікати навколо очей.

Соня, в страху і відчайді, кинулася до Марка:

— Марк! — закричала вона, прагнучи допомогти другу.

Але Руслан, знову під впливом галюцинацій, миттєво сприйняв її рухи як напад ворога. Без жалю, не розуміючи, що це Соня, він натиснув на спуск. Постріл лунав у шахті, відлунюючи і розриваючи тишу.

Соня впала поруч з Марком, тіло безжиттєво звисало на холодній підлозі. Марк відчув, як серце стискається від жаху і безпорадності. Темрява шахти, запах вугілля і залишки газу «Метан» здавалося, ще сильніше огортають їх, перетворюючи кожен звук на кошмар.

Марк, тримаючи голову від болю і дивлячись на бездиханне тіло Соні, зрозумів, що шахта не просто небезпечна — вона перетворює реальність на кошмар, де навіть друзі стають ворогами.

Руслан, все ще під впливом галюцинацій від газу «Метан», відступив далі в темні коридори шахти, автомат націлений перед ним. Його кроки відлунювали по стінах, а темрява поглинала його фігуру, залишаючи за собою лише глухий стук взуття по кам’яній підлозі.