Глава 7: «Божевілля Джоні»

Глава 7: «Божевілля Джоні»

Джоні і Аделіна нарешті відірвалися від свого уединеного куточка шахти. Вони спробували зібратися і знайти Марка, Руслана та Соню, але Джоні відчував дивне хвилювання, що повільно перетворювалося на тривогу.

— Давай знайдемо їх, — сказав Джоні, стискаючи руку Аделіни. — Можливо, вони десь біля другого ярусу…

Але в той момент він почув щось, що змусило його різко зупинитися. Спершу тонкий, ледве чутний сміх, який швидко наростав, робив звуки дикими і рваними.

— Ти чуєш це? — Джоні різко обернувся до Аделіни, відчуваючи, як серце б’ється частіше. — Це… це хтось сміється?

Аделіна дивилася на нього здивовано:

— Що ти маєш на увазі? Я нічого не чую… Тобі, мабуть, здається…

— Ні! — різко заперечив Джоні, його голос тремтів. — Я чую його! Це сміх… він… він наближається!

Сміх лунав з темряви шахти, рваний, різкий, дзвінкий і моторошний. Джоні не міг зрозуміти, звідки він і що це за голос. Серце його билося шалено, а руки мимоволі стискали Аделіну.

— Може, це просто ехо? — запропонувала вона, але її голос був тихим, вона відчувала його страх.

— Ехо не звучить так… — прошепотів Джоні сам собі. Його очі розширилися, він прислухався, і сміх став ще ближче, наближався з кожним кроком. — Він іде… прямо за нами…

Аделіна спробувала заспокоїти його, обіймаючи ззаду:

— Джоні, заспокойся… це шахта, тут звук гуляє. Ми разом, ми знайдемо їх.

— Ні! — крикнув Джоні, і його погляд метнувся навсібіч. — Це не просто звук… Я бачу його… Я бачу тінь… там… — він показав рукою на кут коридору.

Темрява шахти здавалася живою, а тінь, яку бачив Джоні, рухалася незалежно від світла ліхтарика. Серце Джоні билося шалено, адреналін рвався крізь вени. Кожен звук, кожен шелест старого дерева чи пилюки здавався частиною цього сміху.

— Джоні… — Аделіна спробувала взяти його за руку, — дивись на мене, все добре.

— Ні… — він відштовхнув її ненароком, не бажаючи відпускати свій ліхтарик. — Він тут… він сміється… і наближається!

Сміх став голоснішим, дзвінким і різким. Джоні відчував, як розум починає хитатися, страх і паніка змішувалися з бажанням бігти. Аделіна бачила, що він починає втрачати контроль, його руки тремтять, очі розширені, і він ніби чує те, чого немає.

— Джоні, слухай мене, — спробувала заспокоїти його Аделіна, — ми знайдемо всіх… разом.

Але він уже не міг думати логічно. Сміх лунав з усіх боків, тіні рухалися, а шахта навколо перетворювалася на живий лабіринт, який тягнув його в темряву. Його божевілля тільки починалося, і він відчував, що з кожним кроком страх зростає, наче невидима сила тисне на груди і душу.

Аделіна міцно тримала Джоні за руку, намагаючись заспокоїти його:

— Джоні, слухай мене, ти в порядку, це просто шахта, просто темрява… ми разом…

Але Джоні вже не чув Аделіни. Його розум був наповнений страхом, адреналін виривався назовні, і світ навколо почав танути в дивні форми. Раптом замість Аделіни перед ним постала фігура, яку він ніколи не забуде.

Це був шахтар — повністю скелет, голова білосніжна, очниці порожні, а з рота стирчали залишки старої бороди. Тіло виглядало дивно живим: м’язи рухалися, а кістки хрусткі віддавало кожен крок. Джоні відчув, як його серце сповільнилося і зупинилося на секунду від страху.

— Джоні… заспокойся, — пролунав низький, хрипкий і моторошний голос. — Прийди сюди… або залишишся тут назавжди…

Слова шахтаря звучали глибоко і дзвінко, відлуння їх розліталося по темному коридору шахти. Джоні відчував, як холод пробирає кожен сантиметр тіла, а кров холоне в жилах. Страх перетворювався на паніку, його ноги ледве трималися на землі, а серце гучно калатало.

— Н-ні… будь ласка, не чіпайте мене! — голос Джоні тремтів, він робив крок назад, намагаючись створити дистанцію. — Я… я не хочу…

Шахтар крокував до нього, повільно, але невблаганно, кожен його рух створював відчуття, що темрява сама оживає. Кирка, яку він тримав, відбивала слабке світло ліхтарика, і її метал блищав моторошним холодом.

Джоні відчував, як розум починає хитатися — реальність змішувалася з кошмаром, темрява шахти ніби тиснула з усіх боків. Його руки тремтіли, і в останній момент він різко махнув рукою, влучивши по шахтареві, і відчув дзвінкий металевий удар.

Використовуючи цей короткий момент, Джоні різко кинувся в темряву, коридор здався нескінченним, і він біг, спотикаючись об уламки старих балок та купи вугілля. Страх влився в кожну клітину тіла — він відчував, що шахтар йде слідом, хрипкий моторошний голос лунав позаду, змішуючись із стуком кирки та відлунням його власних кроків.

— Я не залишуся тут… ні! — кричав Джоні сам до себе, і його паніка керувала кожним рухом, штовхаючи вперед у невідоме.

Джоні, спотикаючись об уламки, вбіг у один із широких стволів шахти. Він затримав подих і замер на місці. Перед його очима відкрився неймовірний вид: увесь ствол був підсвічений керосиновими лампами, їхнє жовтувате світло танцювало на стінах, відкидаючи довгі, живі тіні.

— Що це… — прошепотів Джоні сам до себе, відчуваючи, як холод пробігає по хребту.

Здавалося, що все тут ожило. Він почув тихі кроки, шурхіт інструментів і… голоси.

— Ти бачив, скільки сьогодні видобули? — один голос був глухий, але яскраво виразний.

— Та що ти! Я ледве встигаю за вами, — відповів другий, і хіхотіння перекочувалося по стіні, ніби воно жило своїм власним життям.

Джоні озирнувся навколо — людей не було. Абсолютно нікого. Кожен звук, кожне слово, кожна сміхота лунав у повітрі, і водночас ніхто не з’являвся. Він бачив лише світло ламп, що висіли на старих кронштейнах, і порожні робочі столики, на яких лежали інструменти, здавалося, що вони самі рухаються.