Глава 6: «Шахтери»

Глава 6: «Шахтери»:

Марк, Руслан і Соня обережно продовжували рухатися вузьким коридором другого ярусу. Темрява була густою, а запах старого вугілля змішувався з пилом і затхлістю. Ліхтарики освітлювали лише невеликі ділянки підлоги і стін, а кожен звук — шурхіт, тріск старих балок, стук їхніх кроків — лунав гучно, ніби шахта сама підсилювала його.

І раптом Марк підсвітив ліхтариком кут коридору — і застиг. Там, серед куп старого вугілля, стояв чоловік у старому робочому одязі шахтаря, нахилившись, і ритмічно вдаряв киркою по стіні, вибиваючи шматки вугілля.

Соня відступила на крок, хапаючи Марка за руку:

— Це… це шахтар?! — тремтячим голосом запитала вона. — Що він тут забув?

Марк нахилився трохи вперед, прислухаючись до ритму ударів. Його голос прозвучав тихо, але напружено:

— Не знаю… ця шахта давно закрита… А що він тут робить?

Руслан зробив крок вперед і спробував звернутися до шахтаря:

— Ей! Ви хто? — його голос звучав трохи гучніше, намагаючись перекрити стук.

Але шахтар не звернув на них уваги. Він продовжував працювати, невпинно вдаряючи киркою, а в темряві його рухи виглядали дивно — ніби він не зовсім людський, або час для нього зупинився, і він застряг у минулому.

— Руслан… — прошепотіла Соня, притискаючись до Марка, — він нас не чує… чи не хоче чути…

Марк кивнув, відчуваючи холод по спині. Він обережно підсвітив ліхтариком інші ділянки коридору — кут, у якому стояв шахтар, здавався майже нереальним. Тіні від його рухів витягувалися по стінах, а відлуння ударів кирки множилося, створюючи ефект, ніби кілька шахтарів працюють одночасно.

— Це… моторошно… — промовив Руслан, відступаючи на кілька кроків. — Він як ожив з минулого…

Соня скрикнула тихо, коли шахтар різко повернув голову в їхній бік, але його обличчя було розмите, як примара. Він продовжував працювати, ніби їх зовсім не існувало, і тільки звук його кирки ритмічно відбивався від стін шахти.

— Нам потрібно триматися разом… і йти далі, — промовив Марк, стискаючи ліхтарик міцніше. — Інакше ця шахта нас поглине…

Друзі крок за кроком відійшли назад, відчуваючи, як холод і страх буквально обплітають їхні тіла, а ритмічний стук кирки нагадує їм про те, що шахта не лише закинута — вона жива і спостерігає.

Соня тихо видихнула:

— Я… я більше не хочу тут бути…

Руслан кивнув, але обидва знали — вони не можуть просто залишити шахтаря позаду. Він був тут, у темряві, і шахта тримала його, як і всіх, хто наважився зайти всередину.

Раптом шахтар різко повернув голову в їхній бік. Ліхтарики висвітлили його обличчя… і Марк, Руслан та Соня завмерли від жаху. Замість нормального обличчя шахтаря на них дивився голий череп, білосніжний і зловісний, а тіло при цьому залишалося живим — м’язи рухалися природно, як у живої людини.

— О Боже… — прошепотіла Соня, відступаючи на кілька кроків назад, її голос тремтів від страху.

Марк схопив її за руку і потягнув трохи далі:

— Відступайте! — крикнув він, намагаючись зберегти спокій, хоча сам відчував, як серце виривається з грудей.

Руслан відштовхнувся від стіни і ледве стримував крик:

— Це не реально… це не можливо!

Шахтар підняв кирку, і вона ледь не торкнулася пилюки на підлозі, коли він зробив крок уперед. Його кістяний череп блищав у світлі ліхтарика, а рухи тіла були неймовірно природні, що робило його ще більш жахливим.

— Ідіть геть! — кричав Марк, відчуваючи, як холод охоплює спину, — ми не можемо залишатися тут!

Друзі відступали назад крок за кроком, спотикаючись об уламки старих балок і вугілля. Кожен крок відлунював у коридорі, ритмічно поєднуючись зі стуком кирки, що тепер лунав уже дуже близько.

— Він… він йде прямо на нас! — кричала Соня, стискаючи руку Марка, а її обличчя було блідим від паніки.

Марк підсвітив ліхтариком шахтаря — і той крокував далі, невпинно, як привид з минулого, череп блищав у світлі, а кирка піднімалася вгору і вниз, створюючи відчуття, що кожен удар може вразити їх.

— Тримайтеся разом! — вигукнув Марк, ведучи друзів по коридору назад. — Не розділяйтеся!

Страх охопив їх повністю. Серце билося шалено, дихання стало частим і важким, а темрява шахти здавалася живою — стіни стискалися навколо, відлуння ударів і шелест пилу створювали відчуття, що шахта сама тягне їх у глибину.

Руслан ледве стримував крик, а Соня практично тремтіла на руках Марка. І шахтар, череп і живе тіло, невпинно наближався до них, наче втілення самої темряви шахти, що спостерігає за кожним їхнім рухом.

— Біжимо! — закричав Марк, і вони всі разом почали відступати, спотикаючись по уламках старих балок і купах вугілля, намагаючись втекти від цього живого кошмару.

Ступаючи вузьким коридором, друзі відчували, як страх росте з кожним кроком. Кирка шахтаря стукала дедалі частіше, і постать, яка спершу здавалася статичною, раптом різко зробила крок уперед.

— Бігом! — вигукнув Марк, ледве стримуючи паніку в голосі.

І тут шахтар різко рвонувся вперед, кирка в руках замахнулася, як ніби прагнула вдарити. Серце Марка зірвалося з грудей, Соня закричала, а Руслан кинувся на сторону, намагаючись втекти.

— Розбіглися! — закричав Марк, — не зупиняйтеся!

Вони всі кинулися у різні боки вузького коридору, спотикаючись об уламки старих балок і купи вугілля. Кирка ритмічно лунала за спинами, а важкі кроки шахтаря луною віддавалися по стінах.

— Марк! — кричала Соня, але її голос губився в темряві.

— Тримайся! — відповідав Марк, сам ледве стримуючи паніку.

Руслан спотикнувся об стару каску, і вона із глухим гуркотом впала на землю, але він не зупинився, біжучи далі. Темрява шахти, тіні і стук кирки створювали відчуття, що весь простір ожив, ніби шахта сама переслідує їх.