Глава 5. Перші звуки

Глава 5. Перші звуки

Марк, Руслан і Соня продовжили досліджувати шахту, обережно спускаючись сходами і вузьким коридором на другий ярус. Стеля тут була ще нижчою, а стіни вкриті чорним вугіллям і пилом, який пробивався крізь старі балки. Повітря ставало важчим, вологим і холодним, а кожен їхній крок луною відбивався від темних стін.

— Тут якось моторошно… — тихо промовила Соня, обережно переступаючи через уламки старих дощок.

Марк мовчки кивнув, стараючись зберегти спокій. Він відчував легке занепокоєння, але спершу не надавав значення дивним звукам, які долинали здалеку — скрип металевих балок, тихий шелест, ніби щось рухалося у темряві.

— Чуєте? — спробував пожартувати Руслан, але його голос прозвучав нервово. — Мабуть, просто шахта скрипить…

Але з кожним кроком звуки ставали чіткішими: легке стукотіння, наче метал торкався каменю, шурхіт під ногами, який не відповідав їхнім рухам, і тихий подих повітря, що здавалося, ішов від стін.

Другий ярус шахти виглядав ще моторошніше, ніж перший: старі рейки для вагонеток, похилі балки, покриті іржею, і темрява, що тягнулася вглиб коридорів, створювали відчуття, що вони опинилися в пастці старого підземного лабіринту.

— Ось дивіться… — прошепотів Марк, вказуючи ліхтариком на підлогу, — тут… кості.

Перед ними лежали маленькі кістки, можливо, тварин, але їхній стан і розкидання додавали тривоги. Соня відступила на крок:

— Це… це жахливо… — тихо сказала вона, намагаючись не панікувати.

Руслан нахилився, уважно роздивляючись залишки:

— Мабуть, старі залишки… але виглядає, ніби їх кинули тут у поспіху.

Марк відчув, як серце почало битися швидше. Кожен звук — стукіт, шелест, легкий скрип — здавався йому все більш підозрілим. Він почав прислухатися:

 • Ту-тук… — тонкий стукіт, що нагадував постукування по металевій балці, — лише вітер, подумав він.

 • Ш-ш-ш… — шурхіт по підлозі, який не відповідав рухам нікого з них.

 • Тріск… — щось падало неподалік, але коли вони підсвітили ліхтариком, нічого не було видно.

— Марк, ти теж це чуєш? — запитала Соня, трохи тримаючись за його руку.

— Так… здається, тут щось є, — тихо відповів Марк. — Але, мабуть, це просто стара шахта.

Вони рушили далі, освітлюючи ліхтариками вузький коридор, де рейки для вагонеток виглядали іржавими і похиленими, а старі балки нависали так низько, що доводилося пригинатися. Кожен крок віддавався відлунням у темряві, що робило шахту ще страшнішою.

— Потрібно бути обережними, — додав Руслан, — не торкатися нічого зайвого і триматися разом.

Атмосфера ставала дедалі більш моторошною: холодне, вологе повітря, запах старого дерева і вугілля, шурхіт у темряві, відлуння їхніх кроків і дивні кістки на підлозі — усе створювало відчуття, що шахта жива і спостерігає за ними.

— Я починаю розуміти, чому цю шахту закрили… — прошепотів Марк, — тут щось не так, і це не лише минуле…

Вони йшли далі, обережно крокуючи по старих рейках, прислухаючись до кожного шелесту, кожного стуку, знаючи, що це тільки початок їхньої підземної пригоди.

Марк трохи відійшов від стелажів із старими документами і став прислуховуватися. Спочатку це був легкий стук, ритмічний, але не дуже гучний — як удари кирки по каменю чи вугіллю. Він підняв голову і почав прислухатися уважніше:

— Хлопці… ви чуєте це? — тихо спитав він, щоб не налякати Соню.

Руслан нахилився, прислухаючись, і кивнув:

— Ммм… звучить як удари кирки… Але хіба тут ще хтось є? — здивовано промовив він.

Соня схопила ліхтарик трохи міцніше, і прохрипіла:

— Я теж чую… Але тут нікого немає… чи я помиляюся?

Марк зробив крок уперед, ліхтариком висвітлюючи темний коридор, що тягнувся вниз:

— Це не може бути вітер чи старі балки… — сказав він. — Звучить так, ніби хтось реально працює тут, під землею.

Руслан посміхнувся, намагаючись заспокоїти друзів:

— Та, певно, це Джоні і Аделіна вирішили нас налякати. Вони тут точно десь граються.

— Ага… граються, — відповіла Соня, трохи нервово сміючись. — Але уяви, якщо це не вони…

Стук продовжував лунко відбиватися по стінах шахти. Кожен удар створював відлуння, що множило звук, роблячи його майже реальним присутнім. Повітря ставало важчим, холоднішим, а пил під ногами піднімався при кожному їхньому кроці, немов шахта реагувала на їхню присутність.

Марк повільно крокував вперед, ліхтариком висвітлюючи старі балки і залишки рейок:

— Добре, — прошепотів він, — давайте підійдемо ближче і подивимося, що там. Можливо, просто обвалився шматок вугілля.

Руслан та Соня трохи схвильовано кивнули, але рушили слідом. Стук кирок звучав усе чіткіше, кожен удар здавався все більш ритмічним, а тінь у дальньому коридорі наче злегка рухалася, створюючи відчуття, що шахта жива і спостерігає за ними.

— Якщо це Джоні… — пробурмотів Руслан, — він нас точно налякає на смерть.

— Та нехай вже, — відповів Марк, стискаючи ліхтарик міцніше, — ми все одно повинні перевірити, що там.

І вони повільно крокували далі, кожен удар кирки все більше підвищував напруження, а темрява навколо ставала густішою і моторошнішою.

Марк, Руслан і Соня крокували далі вузьким коридором другого ярусу, стук кирок луною розносився по темних стінах. Кожен удар здавався все ближчим, наче хтось дійсно працював прямо за рогом, хоча вони вже обійшли весь цей простір.

— Слухайте… — прошепотіла Соня, притискаючись до Марка, — здається, щось рухається у темряві…

Марк напружено вслух підсвітив ліхтариком і побачив, як тінь від балки на стіні раптом почала повільно рухатися, хоча вітеру тут бути не могло.

— Руслан, ти бачиш це? — запитав він, голос трохи тремтів.