Глава 4. Розділення

Глава 4. Розділення

Коли друзі ще трохи досліджували перший великий поверх шахти, Джоні нахилився до Аделіни і тихо промовив:

— Слухай, хочеш, прогуляємося трохи окремо? Тут є ще темні коридори, куди можна подивитися наодинці.

Аделіна усміхнулася, стискаючи його руку:

— Чому б і ні? Нам потрібно трохи часу тільки для себе.

Марк, помітивши їхні наміри, трохи похитав головою:

— Хлопці, може, залишимося всі разом? Тут шахта… — почав він, але погляд на обличчя Аделіни і Джоні дав йому зрозуміти, що зупинити їх неможливо.

— Добре, — тихо промовив Марк, — але будьте обережні і не заходьте занадто далеко.

Джоні посміхнувся і обережно взяв Аделіну за руку. Вони рушили в новий, вузький коридор, що тягнувся вправо, відділяючись від основної групи. Ліхтарики підсвічували іржаві балки, старі стіни і пил, що летів у повітрі при кожному кроці.

— Тут так цікаво, — прошепотіла Аделіна, намагаючись відчути всю атмосферу шахти. — Мабуть, рідко хто сюди заходив після закриття.

— Так, — відповів Джоні, — але трохи моторошно… Але мені подобається, коли ми разом.

Марк, Руслан і Соня залишилися на головному коридорі, оглядаючи залишки старих опор і вагонетки, а також розкидані інструменти і каски. Повітря було вологе і холодне, а відлуння кроків і шелест пилу створювали відчуття, що шахта майже жива.

— Дивись, — показав Руслан на старий стіл з пилюкою, де раніше відпочивали шахтарі, — тут ще залишилися чашки і ящики для інструментів. Можна відчути, що люди просто залишили все посеред роботи.

— Так, — погодилася Соня, — а з цими лампами і тінями тут відчуття ніби ми у фільмі жахів.

— Але цікаво, — додав Марк, — треба дослідити ще далі, подивитися, куди ведуть ці тунелі і що там залишилося.

Але навіть у компанії тих трьох відчувався легкий холодок від темряви і тиші шахти, що робило атмосферу одночасно захопливою і моторошною.

Тим часом Джоні і Аделіна крокували новим коридором, тримаючись за руки, і сміялися, обговорюючи, що ще цікаво може зберігати шахта. Їхні кроки луною відбивалися від стін, а світло ліхтарика підкреслювало старі балки, покриті пилом і вугіллям.

— Уявляєш, — шепотіла Аделіна, — тут колись працювали люди, а ми зараз гуляємо тут удвох. Це трохи дивно, але захопливо.

— Саме це я й казав, — відповів Джоні, — пригоди шахти ніколи не бувають нудними.

Таким чином група розділилася: одна пара досліджувала новий коридор удвох, насолоджуючись моментом і близькістю, а інша трійка залишалася на головному поверсі, уважно оглядаючи старі робочі місця шахти, насолоджуючись атмосферою минулого і таємничістю підземелля.

Марк, Руслан і Соня залишалися на першому великому ярусі шахти, уважно оглядаючи старі стелажі, балки і залишки робочих місць. Кожен крок луною відбивався від високих стін, а пил і вугілля під ногами хрустіли.

— Дивіться сюди, — прошепотів Руслан, нахиляючись до старого ящика на підлозі. — Тут щось лежить.

Марк обережно відсунув верхні уламки і підняв кілька старих паперових документів. Вони були пожовклі, краї зім’яті, чорнило майже вигоріле, але написане від руки ще було помітним.

Руслан нахилився, щоб краще роздивитися:

— Тут ще кілька листків… і здається, це інструкції та план роботи для шахтарів на день. Вони навіть писали, хто за що відповідає і скільки вагонеток потрібно наповнити.

Соня обережно підняла стару каску і тримала її в руках:

— А тут ще залишилися інструменти… дивіться, стара кирка, кілька ломів, і навіть невелика сокира. Вони лежали, наче хтось просто залишив роботу і пішов.

Марк підсвічував ліхтариком на стелажі: на полицях лежали ще кілька старих ламп, покритих товстим шаром пилу, кілька металевих відер, порожні ящики і старі рукавички. Все виглядало так, ніби шахтарі кинули все в поспіху, залишивши частину свого життя серед пилу і темряви.

— Уявляєте, — промовив Марк, — вони працювали тут щодня, під землею, серед вугілля і пилу… І ось ці записи — як маленький фрагмент їхнього життя.

— Дивно, — додала Соня, — наче ми можемо відчути їхню присутність, просто переглядаючи ці документи.

Руслан уважно оглянув підлогу:

— І дивіться, тут ще залишилися залишки старих вагонеток, шматки дерев’яних балок і рейок. Все це створює відчуття, що шахта живе власним життям, навіть після стількох років.

Марк підійшов до старого столика, де лежали документи, і провів рукою по пилюці:

— Справді моторошно і цікаво одночасно… Кожна дрібниця тут зберігає історію тих, хто працював у шахті, і ми ніби опинилися всередині цього світу.

Атмосфера була дивною: прохолодне і вологе повітря, запах старого дерева і металу, легке тремтіння від відлуння кроків і шелесту пилу — все створювало відчуття, що шахта ще пам’ятає людей, що колись тут працювали.

— Можливо, варто фотографувати ці документи і інструменти, — запропонувала Соня. — Щоб залишити собі на пам’ять.

— Так, — погодився Марк, — але обережно, вони крихкі.

Друзі ще хвилин десять уважно переглядали залишки інструментів і документи, обговорюючи, хто тут працював, що відбувалося і як шахта виглядала колись у дії, перш ніж рушити далі коридорами підземелля.

Джоні і Аделіна рушили глибше у вузький коридор шахти, тримаючись за руки. Ліхтарики освітлювали похмурі стіни, і кожен їхній крок луною відбивався в темряві. Коридор звужувався, і вони вийшли на невелике, відокремлене приміщення, де пил і вугілля створювали відчуття, що вони опинилися в зовсім іншому світі.

— Тут тихо… — прошепотіла Аделіна, прислухаючись до власного дихання.

— Саме те, що нам треба, — усміхнувся Джоні, стискаючи її руку.