Глава 3. Підземні нори

Глава 3. Підземні нори

Коли друзі ступили всередину шахти, вони опинилися в просторому коридорі, де колись зберігалися робочі інструменти і спорядження для шахтарів. Тут стояли старі металеві стелажі, на яких лежали шоломи, кирки, сокири, ліхтарі та інші інструменти. Все було покрито товстим шаром пилу, час від часу павутиння спадало зі стелі і легенько торкалося одягу.

— Ого, дивіться на ці шоломи, — вигукнула Аделіна, доторкаючись до одного з них. — Вони такі старі… мабуть, ще з 80-х.

— Так, — додала Соня, роблячи фотографії, — і атмосфера тут неймовірна, наче час зупинився.

Хлопці уважно обходили стелажі, оглядаючи інструменти і старі ящики з обладнанням. Марк нахилився, щоб роздивитися відмітини на металевих поверхнях: подряпини, іржу і сліди пилу, що ніби розповідали власну історію.

— Я завжди думав про цю шахту, — тихо сказав Марк, — цікаво, що ж тут сталося 30 років тому, через що її закрили…

Руслан, тримаючи ліхтар, обережно обійшов стелажі і показав на старий план шахти, прибитий до стіни:

— Може, це просто закрили через брак фінансування, — запропонував він. — Проект міг бути дорогий, та ще й без прибутку…

— Хм, — задумався Джоні, — але місце виглядає так, наче тут щось сталося. Відчуваєш запах? Вологість, пил… все це створює трохи моторошну атмосферу.

Дівчата тим часом продовжували фотографуватися: Соня обережно стояла на краю стелажа, знімаючи Аделіну на фоні старих інструментів, а Аделіна сміялася, намагаючись створити «захоплений» вигляд.

— Гляньте на цей кут! — вигукнула Аделіна. — Тут можна зробити чудовий кадр із таємничою атмосферою.

— Так, наче ми опинилися в кіно про шахтарів-привидів, — підсміювався Джоні, оглядаючи старі кирки, що лежали на підлозі.

Коридори шахти були вузькими, інколи стеля нависала так низько, що доводилося пригинатися. Старі балки з дерев’яних опор скрипіли під вагою часу, а іржаві труби стирчали зі стін, залишаючи в повітрі запах металу і вогкості.

— Слухайте, — тихо промовив Марк, — як думаєте, тут колись були нещасні випадки? Це ж покинута шахта…

Руслан витер обличчя рукавом і кивнув:

— Можливо. Старі шахти завжди небезпечні. Але сьогодні тут лише ми, і нам цікаво дослідити.

Відлуння кроків, шелест одягу і легкий скрип старого металу створювали відчуття, що шахта живе власним життям. Холодне повітря колихалося від дихання друзів, а темрява кутів додавала трохи тривожності.

— Ну що, йдемо далі? — запитав Джоні, обережно підсвічуючи ліхтарем вузький прохід, що вів далі в підземні коридори.

— Так, — відповіла Соня, — цікаво подивитися, що там попереду.

— Тільки тримайтеся разом, — додав Марк, — і будьте обережні. Тут справді старі й хиткі конструкції.

І, обережно переступаючи через уламки дерев’яних опор і металевих рейок, друзі рушили далі, заглиблюючись у темні підземні нори Покровської шахти, де їх чекали не лише вузькі коридори та залишки старих робітників, а й таємниці, приховані десятиліттями.

Пройшовши кілька вузьких коридорів шахти, друзі натрапили на старий підйомний ліфт. Він стояв у глибині, обрамлений іржавими рейками, з дверима, що ледве трималися на старих петлях. Метал скрипів під власною вагою, а товсті шари пилу на панелі управління свідчили, що ліфт давно не використовувався.

— Хм… — промовив Марк, обережно доторкаючись до дверей. — Здається, він давно не працює.

Джоні постукав по металу кулаком:

— Та тут явно ніхто не їздив років двадцять, а може і більше. Нам доведеться йти пішки.

Руслан обережно підійшов до вузького проходу поруч:

— Тут раніше ходили вагонетки, — пояснив він, — дивіться на рейки. Мабуть, по них возили вугілля вниз.

Друзі один за одним почали спускатися старими рейками, що вели в глибину шахти. Коридор звужувався, стіни були чорні від вугілля, а холодне, вологе повітря пробирало до кісток.

— Слухайте, — прошепотіла Соня, обережно переступаючи через рейки, — тут так тихо… і водночас моторошно.

— Так, — погодилася Аделіна, — але дивіться, які краєвиди!

Світло ліхтариків висвітлювало залишки колишньої праці шахтарів: на підлозі лежали старі каски, іржаві кирки, порожні ящики для інструментів. Декілька вагонеток стояли на рейках, частково зруйновані, покриті пилом і вугіллям.

— Здається, вони просто кинули все і втекли, — тихо промовив Марк, проводячи рукою по старій касці. — Бачите, як усе розкидано, наче люди раптом залишили роботу…

— Точно, — додав Джоні, підсвічуючи ліхтариком глибше в шахту, — гори вугілля, розкидані інструменти… Це схоже на сцену з фільму, де шахтарі просто зникли, залишивши все.

Руслан нахилився, роздивляючись старі дошки і балки:

— Мені здається, колись тут було дуже шумно. І тепер цей шум лише в нашій уяві.

Дівчата фотографували усе навколо, ловлячи атмосферу заброшки: чорні стіни, блиск вугілля під світлом ліхтарів, іржаві балки і каски, розкидані по підлозі. Соня зняла кадр, де стара вагонетка стояла серед гір вугілля, створюючи відчуття, що час тут зупинився.

— Це просто неймовірно… — пошепки сказала Аделіна. — Можна відчути історію шахти на власному диханні.

Марк оглянувся навколо, відчуваючи легкий холодок по спині, і додав:

— Точно. Тут колись працювали люди, відправлялися вниз у темряву і виносили вугілля. А тепер… все це залишилося покинутим, мов привиди минулого.

Вони обережно крокували далі, спускаючись вниз по рейках, уважно обходячи уламки дерев’яних опор і гори вугілля. Кожен крок лунав відлунням у вузькому коридорі, а темрява навколо додавала відчуття таємничості.

— Слухайте, — прошепотів Джоні, — якщо тут колись кинули все і втекли, можливо, ми зараз бачимо останки їхнього страху…