Пролог – Тени угольных недр

Пролог – Тени угольных недр

20.05.1985

Раннім ранком Покровськ поволі оживав. Діти поспішали до школи, сміючись та бігаючи по тротуарах, а дорослі поспішали на роботу, обговорюючи новини та справи дня. Місто наповнювалося звуками кроків, гучного сміху та шелесту старих автобусів.

Давидові було тридцять. Він залишався холостим, більшість часу проводив у шахті, де працював уже більше десяти років. Сьогодні на нього чекала робоча зміна о десятій ранку. Але ранкові години він дозволяв собі проживати повільно, розтягуючи кожну хвилину перед трудовим днем.

Вставши з ліжка, Давид нетерпляче потягнувся, відчуваючи приємний холод у спині, і попрямував до вікна. На вулиці сяяло сонце, лагідне і тепле, обіцяючи довге і світле літо. Повітря було прозорим, наповненим запахами квітучих дерев і свіжого хліба з пекарні неподалік. Він глибоко вдихнув і відчув, як серце трохи розправляється від спокою цього ранку.

Підійшовши до раковини, Давид умився холодною водою, відчуваючи, як вона бадьорить тіло і розганяє залишки сну. Він довго дивився у дзеркало: уважно розглядав свої руки, загрубілі від праці в шахті, коротке темне волосся, зморшки на лобі, які з’являлися після багатьох років фізичної роботи та пережитих труднощів. Давид був людиною простою, але спостережливою. Він завжди помічав деталі — рух птахів за вікном, легкий вітерець, який коливав гілки, або як сонце грало на дахах старих будинків.

Одягнувшись у робочий комбінезон, він сів за стіл і мовчки випив чашку міцної кави. У кімнаті стояла тиша, лише годинник на стіні розмірено відлічував час до початку зміни. Давид відчував тиху тривогу, яку він не міг пояснити. Ніби шахта вже чекала на нього, ніби її темні глибини знали, що ось-ось він знову спуститься вниз.

Взявши ліхтар і каску, він оглянув квартиру, наче прощаючись із спокоєм. Ще кілька хвилин, і він піде назустріч своєму робочому дню — глибоким темним тунелям шахти, де його руки та розум мали стати одним цілим з вугіллям і каменем. Але цього ранку навіть звичний шлях до шахти здавався особливим. Місто, сонце, запахи — все було ніби останнім ковтком спокою перед тим, як він знову опиниться серед тіні і темряви.

Давид відкрив двері своєї квартири і зробив крок назовні. Сонце лагідно гріло плечі, а легкий вітерець шелестів листям дерев, обережно колихаючи гілки. Пташки весело щебетали на деревах, немов змагаючись, хто голосніше прокине місто. Вулиці ще не були переповнені людьми, тільки зрідка проходили сусіди, поспішаючи на роботу, привітно киваючи один одному.

Давид відчував радість простого ранку. Повітря було чистим, трохи прохолодним, з ароматом свіжоскошеної трави та квітів, що тільки починали розквітати на клумбах біля будинків. На тротуарі він бачив залишки роси, яка ще виблискувала маленькими краплинками на листках і траві, мов дрібні діаманти.

По дорозі до автобусної зупинки він милувався дрібницями: як сонячне проміння пробивається крізь гілки, як на даху старого магазину сидів голуб і спокійно доглядав за своїм ранком, як діти у дворі кидали м’яч і сміялися, біжучи за ним босоніж по вологій траві.

На автобусній зупинці вже стояли кілька шахтерів у робочих комбінезонах. Їхні обличчя були серйозними, але хтось тихо сміявся, обмінюючись жартами про минулі зміни. Через хвилину з-за повороту показався робочий автобус — великий, зеленого кольору, із затертими дверима і дзвінким скрипом підвіски, який лунав щоразу, коли він наближався.

Давид зручно влаштувався на місці поруч із вікном, спостерігаючи, як місто прокидається. Дерева чергувалися з низькими будинками, старі дахи відбивали сонячне світло, а дорога перед автобусом була вкрита тінями від дерев. Він вдихав свіже повітря і відчував, як спокій цього ранку проникає в нього, надаючи сил перед майбутньою зміною у шахті.

Навіть звук двигуна автобуса, який завівся і почав рухатися, здавався мелодією, що супроводжує кожного шахтера на шляху до роботи. Давид відчував гармонію світу навколо і внутрішнє тепло, яке давало відчуття простого, але щасливого ранку — останнього перед тим, як він знову опиниться серед темряви шахти.

Автобус повільно заїхав на територію Покровської шахти, скриплячи підвіскою і відбиваючи сонячні промені від брудного скла. Давид відчув знайомий запах пороху та вугілля, який одразу накрив його відчуттями, що шахта вже чекає на нього. Двері автобуса відчинилися з характерним скрипом, і він обережно зробив крок на землю, відчуваючи тверду гравійну доріжку під ногами.

Вулиця перед проходною була майже порожньою, лише кілька шахтерів йшли вперед, притискаючи до себе робочі комбінезони, обговорюючи минулі зміни. Давид підняв очі і помітив знайомий контур високої огорожі та важкі ворота. На проходній стояв охоронець у темно-синьому форменому костюмі, з суворим, але не недружнім обличчям.

— Доброго ранку, Давиде, — привітав охоронець, піднімаючи руку.

— Доброго, Сергію, — відповів Давид, посміхаючись. Він простягнув свій робочий талон, який охоронець уважно переглянув, перевіривши дату і печатку.

— Добре, проходьте, — сказав охоронець, відсунувши шлагбаум.

Давид пройшов через контроль і направився до невеликого фургончика, який слугував роздягальнею. Усередині вже були кілька шахтерів: одні знімали верхній одяг, інші вже перевдягалися в робочі комбінезони. В повітрі пахло свіжим пральним порошком і легкою пилюкою вугілля.

— Привіт, Давиде, — пролунало зліва. — Сьогодні буде важка зміна.

— Привіт, — усміхнувся Давид, дістав свій комбінезон і почав переодягатися.

Колеги обмінювалися короткими жартами, сміх лунав між рядами металевих шаф. Хтось переливав каву з термоса в маленькі чашки, хтось перевіряв інструменти, готуючись до роботи. Атмосфера була звичною і водночас трохи напруженою — шахта завжди вимагала повної уваги, і навіть жартами тут не можна було зневажати правила безпеки.