Розділ 2

                                                                               РОЗДІЛ 2

1999 рік, лютий, Даллас. Прибуття додому

Даллас зустрів Тіма плюсовою температурою та сильними вітрами. При +5 градусах за Цельсієм і пронизливому вітрі доводилося сильно загортатися  в шалики та щільно застібати куртки. Відчуття комфорту було набагато меншим, ніж у сухому морозному кліматі Сибіру. Загалом, зима в Далласі може мати дуже мінливий характер, від по-весняному теплих днів до серйозних, за місцевими мірками, морозів.

«Клімат Далласа, як серце красуні», — посміхнувся Тімоті, — «схильний до зрад і змін, як вітер травня... м-да... гарне порівняння, сподіваюся, герцог Мантуанський з «Ріголетто» Джузеппе Верді пробачить мені за вільне трактування його арії», — Тімоті прийняв позу герцога, який виконує арію, і проспівав російською мовою: «Далласский климат, склонен к изменам и переменам, как ветер мая!» — віддавши жартівливий уклін, Тім подумки додав: «Ваша Величність штат Техас! Герцог Тімоті Далласький вклоняється тобі! Або... Герцог Тімоті Даллас-Сибірський? Другий варіант усе ж таки масштабніший і, загалом, відповідає реаліям», — радість від благополучного прибуття до рідних пенатів викликала бурхливу ейфорію, добре знайому всім авіапасажирам-стаєрам зі стажем. Тільки уявіть собі, що на шляху додому ви провели багато годин в аеропортах різних країн, чекаючи на пересадки. Літаки часто затримуються з найрізноманітніших причин, і ваші нерви напружені, коли ви вдивляєтеся в електронне табло, шукаючи номер потрібного рейсу і, найголовніше, — його статус. Потім слідують довгі години, проведені в повітрі, і о, диво! Лайнер востаннє торкається смуги своїми шасі, ніби перетинаючи фінішну межу в ланцюжку вашого повітряного марафону. Усе всередині вас тріумфує і співає: я вдома!

Тімоті забрав з багажної каруселі свою величезну валізу та попрямував до стоянки таксі. Першу добу вдома Тім знову звикав до зміни часових поясів і відсипався. Потім він, як і планував раніше, з'їздив на три дні до батьків у Балтімор. Знаючи любов свого старшого покоління до виробів народних промислів, Тімоті привіз чудові подарунки: розписні набори посуду з Гжелі та Хохломи. Повернувшись потім до Далласу, Тімоті трохи занервував, оскільки матеріали для перевірки та погодження з ТОВ «Мак-Шкір-Мет» ще не надходили. Щодня Тім по декілька разів перевіряв свій мейл, але повідомлень від Марата не було.

— «Перестань нервувати, Брейні!» — заспокоював себе Тімоті, — «Як казав Отто фон Бісмарк про росіян: «довго запрягають — швидко їдуть». Поки що перечитаю бурштиновий зошит, як і збирався».

Занурившись у зміст бурштинового зошита вже не як звичайний читач чи дослідник-теоретик, а як практик-консультант, Тімоті виділив кілька фрагментів. Товстий зошит із інтригуючою назвою «БАТІГ І ПРЯНИК» був буквально поцяткований записами, кожна з яких мала окрему тематику. Намагатися аналізувати все підряд за короткий проміжок часу не видавалося доцільним. Це могло тільки додати туману в голові.

— «Краще їсти цього слона по частинах», — вирішив Тімоті. Аналітична робота із зошитом прадіда Якова сколихнула його спогади про Лондон, де він довгими годинами просиджував у бібліотеках, пізнаючи премудрощі стратегічного планування та управління персоналом.

1990 рік, вересень-листопад, Лондон. Праве кермо, навчання, пошук свого шляху.

Тімоті ніяк не міг звикнути до лівостороннього руху. Крім того, що після Софії він досить довго відчував шок від лондонських заторів, так ще й кермо в британців було з правого боку!

— «Боже», — думав Тім, — «Я в Лондоні вже рік і все одно продовжую автоматично сідати за кермо зліва, як у Болгарії та Штатах».

Тім жив на кампусі Лондонського університету і не мав власного авто. Але на вихідні дні він любив орендувати автівку й виїжджати куди-небудь із Лондона. Йому подобалося вивчати Британію, подорожувати різними історичними місцями та середньовічними замками, зокрема, дуже подобалася Шотландія. Після доволі спекотної Болгарії у Британії було загалом комфортніше, Тім не любив спеку. Щоправда, в місцевому кліматі були свої не дуже приємні нюанси. В першу чергу, це дощі. Нудні безперервні осінні дощі морально виснажували Тіма. Чемпіоном по дощах був листопад, хотілося вити, дивлячись на хронічно сіре небо, що скидає тонни води. У Болгарії Тім не мав звички постійно носити з собою парасольку, там якщо зранку чисте небо, то так тому й бути весь день. У Лондоні передбачити погоду не те, щоб на весь день, а навіть на пару годин, не завжди уявлялося можливим. Спочатку, визираючи вранці у віконце і радіючи уявно непорушній the weather is fine, Тімоті, зрештою, багато разів наступав на ті самі граблі, — не брав із собою парасольку і абсолютно марно. Дощу Тім також не любив. Точніше, навіть не сам дощ, на який приємно дивитися у велике вікно, сидячи з чашкою ароматного гарячого какао в якомусь лондонському кафе. Він ненавидів відчувати себе промоклим, хлюпаючи мокрими ногами по калюжах і відчуваючи, як по спині розтікається холодна волога. Тім спробував привчити себе до дощу, щоб не думати про промоклий стан, а навпаки, навчитися відчувати від дощу кайф. Для цієї мети він придбав відеокасету зі старим голлівудським фільмом “Singing in the Rain”. Там є відома сцена, де Джин Келлі співає, танцюючи під проливним дощем, і радісно стрибає по калюжах. Але марно. Віддаючи належне майстерності містера Келлі й уявляючи, скільки промоклих до нитки дублів довелося зробити на зйомках фільму, Тім змушений був визнати марність затії. Любовного роману з дощем так і не вийшло.