– Люблю тебе, ялинко. Люблю, коли у моїм домі пахне хвоєю, витає дух таїни і казки. Забуваються усі проблеми й негаразди. І настає свято.
Вогники сині, зелені, червоні, жовті, фіолетові. Вони то феєрично спалахують, то, тьмяніючи, вечорово згасають, то за мить знову жевріють... А то загораються враз усі одразу й миготять, створюючи в душі казкову феєрію щастя, яке вже гряде! Ось-ось воно прийде, постукає у двері, постане і на твоєму порозі!
Ярина заворожено дивиться на загорання і згасання ялинкових вогнів, на мить замислюється, який же колір вона б зараз вибрала, аби залишався горіти тільки один? – Може, зелений? Ні, краще – оцей таємничо-синій! Але і червоний, і жовтий неймовірно привабливі! Та ні! Нехай вже ялинка мерехкотить-переливається усіма барвами. Адже від цього так яскраво й радісно на душі!
Ярина в казці. Вона закохана і щиро вірить у казку, яку сама собі намріяла.
Новорічна ніч. Яринині друзі, піднявши келихи за Новий рік, розбіглися когось вітати... Її також кликали. Та вона залишилася вдома і ось чаклує на самоті біля запаленої свічки. Наливає собі келих шампанського і піднесено, сакрально-магічно виголошує самій собі тост-побажання:
– Щоб у цю ніч ми зустрілися і… були удвох. Були щасливі!
За вікном бахкають салюти, яскраво спалахують феєрверки, у відчинену кватирку вряди-годи залітають грайливі сніжинки.
Ярина зривається з-за столу, мчить до дверей, вдягає пальто, вступає у теплі чобітки. Підводячи губи, пускає лукаві бісики гарній кралі, що сміється до неї у дзеркалі. Іще мить споглядає на романтичні вогники на ялинці, підбадьорливо їм підморгує й вибігає на вулицю...
Сліпучо білий сніг. Грайливі легкі сніжинки витанцьовують у веселому танку... Ярина вдихає на повні груди прозорого прохолодного повітря й підставляє лице і руки навстріч сніжинкам. Гримкотять салюти. З балконів та вікон чути радісні вигуки, хоч яскраво освітлена вулиця чомусь напрочуд безлюдна. Ця просторова картина, видиво з феєрверків, миготіння яскравих вітрин і ялинкових вогнів захоплює, заворожує. Якусь мить Ярина почувається чарівною феєю, яка з магічним жезлом прямує справді казковим містом.
– Лю-ди! Агов, де ж ви? Чом не виходите на вулицю? Може, ви зачакловані?! Тоді я вас розчаклую... Ось так змахну – і… Ви будете жити на повну! Будете сміятися й радіти! Будете любити, як я... – Ярина уголос патетично виголошує монолог феї-чарівниці, а тоді, вдоволена собою, дзвінко з такої вигадки сміється. Їй несказанно радісно. Вона в такому настрої, коли хочеться пустувати, кидатися сніжками і навіть натерти снігом чиїсь гарячі щоки, борсаючись із ним у кучугурі…
Проте навколо анікогісінько. На вулиці вона сама-самісінька.
Ярина піймала себе на думці, що ще ніколи в новорічну ніч не була така самотня... І грайливий настрій змінюється на цілком протилежний:
– Куди ж це я? Куди йду сама посеред ночі?
– Бо так хочу біля великої ялинки когось зустріти! – відповіла їй, стривожена в очікуванні намріяного щастя, її поривна душа. – Бо сподіваюся на диво. На чари новорічної ночі.
– Так-так! Диво буде! Так-так! – у передчутті чогось незвичайного, таємничого збуджено затріпотіло схвильоване серце і Ярина мимоволі прискорює крок.
– Усе буде так, як я собі загадала. Тільки так і не інакше!
Ярина не витримує й витягує з сумочки мобільний телефон.
– Привітаю. Я просто його привітаю! А, може, він вже тут, на Майдані біля ялинки? В гості запросить... І буде мигтіти ялинка. Буде танець на двох. Буде таємничий шепіт. Буде...
– Здрастуй! З Новим роком!
– І тебе. Вибач, але я вже сплю... – Прозаїчно байдужий хриплуватий чоловічий голос пролунав у слухавці, як несподіваний жорстокий вирок. Як ляпас в обличчя. Розгублена, до краю спантеличена жінка з телефоном біля вуха заціпеніла на місці. Піднесений настрій щез, згас, як вогники на ялинці. Пощо було телефонувати?!
У цю мить щось м’якеньке торкнулося її ніг. Чорна, як ніч, кицька. Звідки вона взялася? Може, то відьма?! В чорноті ночі її очі поблимують, як два зелені світляки. Містика. Але ж ніч таки новорічна! У ній мають бути чари! І Ярина не боїться. Не сахається. А чорна кицька немов заворожена ходить і ходить навколо засмученої жінки по колу, треться об її ноги й лагідно муркоче.
– Ні, то не відьма. Звичайнісінька кішка. Домашня. Чиясь. – Ярина нахиляється, аби погладити єдину істоту, яка в цю ніч виявила до неї зворушливо щирі почуття й раптом натикається на чийсь погляд. Незворушний погляд чоловіка, який сидить за кермом таксі. Він уже кілька хвилин спостерігає за нею і її чорною нічною товаришкою. Їхні погляди схрещуються. Ярина блискавично читає його думки.
– Він думає, що я відьма. – Ви на когось чекаєте? – випереджує жінка його запитання.
– Ні. Я просто вірю в прикмети. Вона, – киває в бік кішки, – перебігла мені дорогу...
– А ви не беріть того до уваги. Бачите, вона хороша! Лагідна! З Новим роком!
Чоловік усміхається, махає Ярині рукою.
– З Новим роком! – Таксі рвонуло з місця й безшумно від’їхало. Пригода розсмішила Ярину, і грайливий настрій повернувся.
– На добраніч, зачаклований принце! І нехай тобі насниться чарівний новорічний сон! А я святкуватиму Новий рік за себе й за тебе! – І Ярина вливається у гамірливу юрбу біля новорічної ялинки.
На майдані Незалежності яскраво горить-переливається вогнями центральна ялинка, мигтять сріблом чарівні янголи біля неї. Тисячі облич – веселих, радісних, п’яних і зухвалих! У повітрі літають сніжинки, конфетті, бризки шампанського і новорічні побажання. Юрбами і по двоє люди святкують рік, котрий щойно вступив у свої права. І нікому нема до неї ніякого діла. Жодного знайомого обличчя. Ярина обійшла юрбу по колу вже декілька разів. Нікого знайомого. Наткнулася лише на двох підпилих молодиків.
#9177 в Любовні романи
#2071 в Любовне фентезі
#2196 в Короткий любовний роман
у тексті є щастя, у тексті є емоційно забарвлені слова, у тексті є кохання
Відредаговано: 11.12.2021