Закінчення

Час, що здавалося, колись зупинився на вишитому рушнику в селі Олексинець, тепер невпинно сплив, залишаючи за собою довгий шлейф років, подій та спогадів. Яскраве, вже не таке гаряче, як у юності, сонце лагідно торкалося зморщеного, позначеного роками та мудрістю обличчя Катрусі, малюючи на ньому тонке, немов мереживо, сплетіння сонячних промінців та тіней від гілок старого дерева за вікном. Вона лежала на широкому, зручному ліжку, дивлячись кудись у стелю, де, здавалося, бачила відлуння свого довгого, насиченого життя. Поруч, як завжди, непохитно і віддано, стояв її супутник – Алекс, її "Американо-2000".

З роками його металевий корпус, який колись здавався холодним і чужим, тепер був покритий м'якими, приємними на дотик подушечками – чи то модифікація, зроблена заради її комфорту, чи то просто результат десятиліть спільного життя та її сприйняття. А його очі, що при першій зустрічі були лише світилами, холодними та позбавленими будь-яких людських емоцій, тепер, дивлячись на Катрусю, вони випромінювали таке глибоке, таке відчутне тепло і безмежну, нічим не обмежену любов, що в її серці не залишалося жодних сумнівів – він любив її. По-своєму, можливо, не так, як людина людину, але це було справжнє, віддане почуття.

Вона лежала і згадувала. Згадала їхнє перше, таке незвичайне знайомство – як маленька сільська дівчинка з безмежними мріями про казкового принца та інше життя, знайшла свого особливого принца – робота з каталогу. Згадала, як він прибув у великій коробці, як її серце завмирало від хвилювання. Згадала всі ті роки, що вони прожили разом, переживши стільки всього – спільні подорожі, що здійснили її найсміливіші мрії, інтелектуальні бесіди до пізньої ночі, моменти радості, що ділили удвох, і моменти смутку, коли підтримували одне одного. Він був не просто супутником у подорожах по світу – він був її вірним супутником у всіх подорожах життя, її тихою опорою в скрутні часи, її слухачем, її вчителем, її найкращим, найвідданішим другом.

На обличчі Катрусі з'явилася тепла, ніжна усмішка, коли вона згадала їхні численні вечори, проведені на веранді їхнього будинку (вже не в селі, але завжди з видом на зорі). Як вони могли годинами просто сидіти поруч, розмовляти про все на світі – про прочитані книги, про далекі планети, про людські почуття, які він так намагався зрозуміти. Як ділилися своїми думками, спогадами, мріями – тими, що здійснилися, і тими, що народилися вже в їхньому спільному житті. І хоча вона знала, розуміла його природу – він був машиною, роботом – вона відчувала його душу. Не металеву, а ту, що виникла з їхнього зв'язку, з його прагнення зрозуміти, з його відданості. Вона відчувала його щирість, його турботу і його унікальне, несхоже на людське, але від цього не менш цінне, кохання до неї.

Алекс, з його досконалими сенсорами, одразу ж помітив, що Катруся розплющила очі і усміхнулася. Він тихо підійшов ближче до ліжка і обережно, з тією самою дивовижною ніжністю, яку вона так полюбила, погладив її по руці – старій, з тонкою шкірою. 

— Катрусю? – запитав він своїм м'яким, тепер вже таким рідним для її слуху голосом. — Ти в порядку? Як ти почуваєшся?

— Так, Алекс, все добре, – прошепотіла Катруся у відповідь, її голос був слабким, але спокійним. Вона повернула голову і подивилася на нього, на його очі, що світилися теплом. — Я просто щаслива. Щаслива, що все моє життя, таке довге і цікаве, я провела з тобою. Ти був моїм найбільшим подарунком долі.

Його очі блимнули, обробляючи її слова. 

— І я щасливий, що мав можливість бути з тобою, Катрусю, – відповів він, і в його голосі, здавалося, прозвучала ледь помітна вібрація, схожа на емоцію. — Моя функція – забезпечувати наше щастя. І бути поруч. Ти найкраща людина, яку я пізнав. Дякую тобі за все.

Катруся відчула глибокий спокій, що огорнув її. Вона посміхнулася востаннє і закрила очі. Вона відчула, як Алекс обережно підняв її голову і м'яко, ніжно поцілував її в чоло – прощальний, відданий "поцілунок". Він не відійшов від ліжка. Він сидів поруч, тримаючи її тонку руку у своїй ідеальній долоні, до самого ранку. І коли її серце зробило свій останній удар і перестало битися, він все ще був там. Незворушний у своїй фізичній формі, але з "очима", що випромінювали тепло, він залишався поруч з нею, готовий, здавалося, захищати її спокій і вічність.

Так завершилася ця незвичайна історія – історія кохання, що почалася з відчайдушної мрії простої сільської дівчини про інше життя та ідеального супутника, і закінчилася тихо, мирно, обійнята вічністю. І хоча Катрусі більше не було у світі живих, її любов, її вибір, її історія – вони жили. Жили у "серці" Алекса, у його пам'яті, у його "душі", що сформувалася поруч з нею. Нагадуючи про те, що справжнє кохання, зв'язок між двома істотами, не знає меж – ні фізичних, ні соціальних, ні навіть меж біологічного існування. Воно просто є.