Розділ 2 Мрійливе очікування

Дні очікування тягнулися нескінченно довго, як караван верблюдів через пустелю. Кожна година здавалася Катрусі вічністю, що розтягувалася в нескінченну смугу часу. Вона постійно перевіряла поштову скриньку, здавалося, що кожен шелест вітру обіцяє прихід довгожданого листа про відправку робота. Серце її билося в такт годиннику, відміряючи секунди, хвилини, години, які ніяк не хотіли минати. Сонце сходило і заходило, а Катруся все сиділа біля вікна, втуплюючись у далекий шлях, яким мала приїхати звістка про її мрію.

Її кімната була маленьким світом, наповненим спогадами та мріями. Стіни були поклеєні паперовими шпалерами з ніжними квітковими візерунками, а на підвіконні цвів кактус. Промені яскравого сонця проникали крізь білі фіранки, створюючи в кімнаті атмосферу затишку.

Повітря в кімнаті було наповнене солодким ароматом вишневого варення, який нагадував Катрусі про літо, бабусині руки і безтурботне дитинство. Цей аромат завжди заспокоював її і викликав приємні спогади.

×××

Катруся сиділа за невеликим дерев’яним столом, вкритим вишивальною канвою. Кольорові нитки лежали на тарілочці, мов веселка. Вона намагалася зосередитися на роботі, але її думки постійно відлітали до того дня, коли її життя зміниться назавжди.

Вона уявляла, як велика коробка з андроїдом буде стояти посеред її кімнати. Як вона обережно зніме кришку і побачить його. Як його очі, холодні і бездушні на перший погляд, поступово наповняться теплом і життям. Як вони будуть разом гуляти по саду, сміятися, розмовляти про все на світі. Вона уявляла, як він буде читати їй уривки з улюблених книг, як вони разом будуть милуватися зірками.

Катруся усміхнулася, уявляючи, як вони будуть сидіти на лавочці біля старого дуба і спостерігати за заходом сонця. Він розповідатиме їй про далекі планети і галактики, а вона буде слухати, зачарована його голосом. Її серце переповнювалося хвилюванням і радістю.

Сонце вже почало сідати за горизонт, залишаючи в небі яскраві смуги помаранчевого та рожевого. Катруся сиділа біля вікна, занурена у свої мрії. Раптом, тишу порушив легкий стукіт у скло. Вона підскочила, серце завмерло в очікуванні. Що це могло бути?

Підбігши до вікна, Катруся побачила маленького горобця, який сидів на зовнішньому підвіконні. Він настовбурчив голівку, ніби хотів щось сказати. Очі пташки були великими і допитливими, вони здавалися такими ж здивованими, як і очі Катрусі.

"Привіт, маленький друже", – прошепотіла вона, посміхаючись. Горобець відповів їй мелодійним цвіріньканням, ніби вітаючись. Катруся обережно відчинила вікно, і пташка сміливо стрибнула на підвіконня всередину кімнати.

Вона погладила горобця по м'якій голівці. Пташка зажмурилася від задоволення і почала ще більш голосно цвірінькати. "Ти, мабуть, теж відчуваєш, що скоро щось зміниться?", – звернулася Катруся до пташки, ніби до старої подруги. Горобець, здавалося, зрозумів її. Він повернув голівку і подивився на Катрусю своїми яскравими очима, ніби підтверджуючи її слова.

Хвилинку вони сиділи так, мовчки спостерігаючи один за одним. Потім горобець знову зацвірінькав і, розправивши крильця, вилетів у відкрите вікно. Він кілька разів облетів кімнату, ніби прощаючись, і потім зник у вечірньому небі.

Катруся дивилася йому услід, відчуваючи у душі дивний спокій. Їй здавалося, що цей маленький горобчик був не просто птахом, а вісником змін. І ці зміни, які так довго очікувала Катруся, були вже зовсім близько.

Катруся повернулася до вишивки, але думки її вже були далеко, в майбутньому. Вона відчувала, що її життя ось-ось почнеться заново. І хоча вона хвилювалася, вона була готова до будь-яких змін. Адже поруч з нею буде той, кого вона любить.

×××

Вечорами, коли село занурювалося в сон, Катруся виходила на ганок і дивилася на зоряне небо. Вона шукала серед тисяч зірок ту саму, яка б світила їй як символ надії. Здавалося, що зірки чують її бажання і підморгують їй своїми сяючими очима.

Ніч огорнула село м'яким, прохолодним покривалом. Місяць, круглий і яскравий, як срібний диск, висів на темному небі, освітлюючи тихі вулички. Катруся сиділа біля вікна своєї кімнати, занурена у власні думки. Повітря було наповнене ароматом нічних квітів та свіжоскошеної трави.

Серце її тремтіло від хвилювання. Вона взяла в руки аркуш паперу і перо. Катя довго не могла знайти потрібних слів, щоб виразити все, що вирувало в її душі. Але потім, ніби сама собою, рука почала писати. Вона розповідала про все, що її оточувало: про стару хату з вишневим садом, про річку, що спокійно несла свої води, про стару криницю біля обійстя, з якої вона черпала воду. Вона описувала кожен куточок свого села, кожен звук, кожен запах, намагаючись передати всю красу цього світу.

Але найголовніше, вона писала про свої почуття. Про те, як сильно вона чекає на нього, на свого андроїда. Про те, як уявляє їхні спільні прогулянки під місячним світлом, про те, як вони будуть сидіти біля каміна в холодні зимові вечори, і про те, як він буде читати їй улюблені книги. Вона писала про свою любов, яка з кожним днем ставала все сильнішою.

Коли вона закінчила писати, довго дивилася на написані слова. Здавалося, що в цих рядках вона вклала частинку своєї душі. Вона відчувала, як її серце заспокоюється, як на душі стає легше. Вона знала, що цей лист вона ніколи не відправить. Просто триматиме його біля себе, як талісман, як символ її надії.

Катруся поклала лист під подушку і лягла спати. Сни того вечора були особливо яскравими і барвистими. Вона бачила його, свого андроїда, таким, яким уявляла його в своїх мріях. Він був високий, з м'якими рисами обличчя і великими, добрими очима. Вони гуляли по лісі, збирали квіти, сміялися і були щасливі.

Прокинувшись вранці, Катруся відчула себе відпочилою і спокійною. Вона знала, що все буде добре. Адже любов, яку вона відчувала, була настільки сильною, що могла здолати будь-які перешкоди.

Дні перетворювалися на тижні, тижні – на місяці. Терпіння Катрусі виснажувалося. Вона починала сумніватися, чи взагалі її мрія колись здійсниться. Але кожного разу, коли вона бачила на горизонті силует пошти, серце її починало битися швидше.