Розділ 2 Мрійливе очікування

Дні після замовлення тягнулися нестерпно, виснажливо довго, немов безкінечний караван верблюдів, що повільно бреде випаленою сонцем пустелею. Кожна година здавалася Катрусі справжньою вічністю, що розтягувалася в нескінченну, сіру смугу часу, позбавлену яскравих подій чи вражень. Вона жила в постійному напруженні, кожен шерех за вікном, кожен віддалений звук змушував її підскакувати. Вона щодня, навіть кілька разів на день, нервово перевіряла стару поштову скриньку біля хвіртки, зазираючи всередину з тремтячою надією, що ось-ось там знайдеться довгожданий лист – сповіщення про відправку її робота, її квиток у нове життя. Здавалося, навіть легенький шелест осіннього листя під ногами чи свист вітру в гілках дерев обіцяє прихід цієї такої бажаної звістки. Серце її, наче метроном, билося в шаленому ритмі, відміряючи секунди, хвилини, години, які ніяк, просто ніяк не хотіли минати, зливаючись в одне безкінечне очікування. Сонце, як і раніше, сходило над селом, заливаючи його звичним світлом, і заходило, забарвлюючи небо в прощальні кольори, але для Катрусі ці величні цикли природи стали лише фоном для її внутрішнього нетерпіння. Вона годинами сиділа біля вікна своєї кімнати, втуплюючись поглядом у далеку дорогу, що змійкою губилася за пагорбами, – шлях, яким мала приїхати звістка про здійснення її найзаповітнішої мрії.

Її кімната, цей маленький, звичний світ, здавалася зараз одночасно притулком та кліткою. Її стіни були обклеєні старими, але акуратними паперовими шпалерами з ніжними, вицвілими від сонця квітковими візерунками, що колись, мабуть, були яскравими, а тепер здавалися такими ж тьмяними, як її попереднє життя. На підвіконні, серед кількох простих горщиків з кімнатними рослинами, самотньо, але наполегливо цвів кактус – маленький, колючий, але життєстійкий, що тягнувся до світла. Промені вже не такого яскравого, осіннього сонця проникали крізь простенькі білі фіранки, створюючи в кімнаті звичну, майже сільську атмосферу затишку – теплого, але трохи задушливого.

І в цьому просторі, де кожен предмет був знайомий до дрібниць, повітря було наповнене солодким, густим ароматом вишневого варення. Цей запах, що нагадував про безтурботне літо, про тепло бабусиних рук, що обережно збирали ягоди, про смак дитинства, – він завжди діяв на Катрусю заспокійливо, викликаючи хвилю теплих, приємних спогадів. Але зараз, у період її напруженого очікування, цей звичний аромат здавався контрастом між спокоєм минулого та невизначеністю майбутнього. Він був нагадуванням про той світ, який вона збиралася залишити заради своєї мрії.

×××

Катруся сиділа за невеликим дерев’яним столом біля вікна. На столі, вкритому домотканою вишивальною канвою з незакінченим візерунком, лежали кольорові нитки муліне, розсипані на блюдечку, що нагадували яскраву, маленьку веселку. Її пальці машинально рухалися, протягуючи нитку крізь тканину, створюючи знайомий візерунок, але думки були далеко-далеко. Вона намагалася зосередитися на роботі, але це було майже неможливо – її свідомість постійно відлітала до того єдиного дня, який мав назавжди змінити її життя, до дня, коли прибуде її "Американо-2000".

Вона закривала очі і знову поринала у яскраві, вже такі знайомі мрії. Вона уявляла величезну коробку, що стоїть посеред її кімнати, її серце завмирає в передчутті. Як обережно, з трепетом у пальцях, вона знімає кришку, і ось він – такий, як на фотографії, але живий, присутній. Її фантазія малювала момент, як його очі – спочатку, можливо, холодні та позбавлені виразу, як у будь-якої машини – поступово наповнюються внутрішнім світлом, теплом і навіть подобою життя, зверненого до неї. Вона бачила, як вони разом гуляють по їхньому саду, сміються з якихось дрібниць, ведуть нескінченні, захопливі розмови про все на світі – про її улюблені книги, про його "знання" про світ, про їхні спільні плани. Вона уявляла, як вечорами він читає їй вголос уривки з її улюблених романів чи віршів, а потім вони разом виходять на ґанок і милуються зоряним небом, і він розповідає їй про сузір'я, планети та далекі галактики так, що це стає зрозумілим і дивовижним одночасно.

Катруся не могла стримати легкої, щасливої посмішки, уявляючи, як вони удвох сидять на тій самій старій дубовій лавочці біля криниці, де вона так часто мріяла на самоті. Вони спостерігають за тим, як сонце опускається за обрій, і він розповідає їй про щось неймовірне – про космос, про технології майбутнього, а вона слухає, повністю зачарована його голосом та знаннями. Її серце переповнювалося сумішшю хвилювання від очікування та тихої, глибокої радості від самого лише передчуття цього спільного майбутнього.

Сонце тим часом справді почало схилятися до заходу, забарвлюючи небо за вікном у знайомі, але щоразу неповторні відтінки – яскраві смуги помаранчевого, рожевого, золотистого. Катруся сиділа біля вікна, забувши про вишивку, повністю занурена у свій внутрішній світ мрій. Раптом, знайому тишу сільського вечора порушив легкий, але виразний стукіт у шибку. Вона здригнулася, підскочила на стільці, а серце її миттєво завмерло в грудях – уся її істота напружилася в очікуванні. Що це могло бути? Чи не кур'єр? Чи не та сама звістка?

Підбігши до вікна, Катруся побачила маленького, жвавого горобця. Він сидів на зовнішньому підвіконні, зовсім близько, настовбурчивши свою крихітну голівку і дивлячись прямо на неї. Його очі – великі, круглі, блискучі – були сповнені такої ж допитливості та, здавалося, здивування, яке, мабуть, зараз було і в її власних очах. Він ніби хотів щось сказати, передати якесь важливе послання.

— Привіт тобі, маленький друже, – прошепотіла Катруся, її голос був тихим і лагідним. На обличчі мимоволі з'явилася посмішка. Горобець відповів їй дзвінким, мелодійним цвіріньканням, ніби справді вітаючись у відповідь. Катруся обережно, повільно відчинила вікно. На її подив, пташка анітрохи не злякалася, а сміливо стрибнула на підвіконня всередину кімнати, зробивши кілька жвавих кроків.

Катруся простягнула руку і ніжно, обережно погладила горобця по його м'якій, тендітній голівці. Пташка, здавалося, зажмурилася від задоволення, і її цвірінькання стало ще більш гучним та радісним.